Все Ілонине тіло вмить напружилось. Голова була запрокинута. Зіниці закотилися й в очах був виден лише почервонілий білок. Здавалося наче кожен її м'яз болів. Схоже що демон от от заволодіє її тілом.
Сил боротися з не було. Але треба. Треба. Інакше вже ніхто не допоможе. Екзорцисти невстигнуть навіть добігти до неї. А якщо й добіжать, то вже нічим не зможуть допомогти. Казала мама зустрічатися з екзорцистом погана ідея, і ось результат.
Думки все більше плуталися, скочувалися в голові в м'яку кашу. У вухах шалено дзвеніло заглушуючи усе навколо: крики внизу, шум вітру за вікном, сміх демона, що лунав у голові.
І тут сталося, те що як вона подумала слугує її кінцем.
З її привідкритого рота почала текти кров. Багато крові. Вона відчувала безвихідь і гидкий металевий смак у роті. Кров стікала по тілу, бруднила одяг, склеювало її довге чорне волосся й в решті розливалася підлогою. Вона все текла й текла, від чого у Ілони в голові проносилися думки про те звідки в ній взагалі стільки крові й чи не помре вона від недостачі. Хоча яке це має значення? Можливо було в навіть краще якби вона померла зараз, а не стала безвольною лялькою в руках демона чию свідомість загнано кудись далеко на одвірки зламаної душі.
Те що сталося далі вона вже не могла ані чути, ані бачити, ані хоч якось відчувати. Вона просто ніби вимкнулася, при цьому продовжуючи стояти на ногаж, в калюжі крові.
Тоді до кімнати нарешті прибігли екзорцисти. Вони щось налякано кричали. Хтось з них намагався трусити її, хтось, можливо це був її хлопець, перелякало розгортав книгу й намагався промовити потрібне заклинання. Але це все, все одно, вже не допоможе. Не допоможе. Не...