Глава 2

Глава 2

          Господи! Тільки не це! Ні, ні, ні! Тільки не він!

          НІ!

          Я сиділа на кухні і ридала. Сльози градом котилися по щоках. Ну, чому, чому саме він? За що?! Чому?... Груди мені розривав зловісний біль. Я в паніці. Я в ступорі. Я шокована.

          Поруч стояла мама і втішала, тихо підбадьорюючи словами: «Все добре, все буде добре. Може, все не так?» Але мені відомо, що це не помилка. Я взяла в руки аркуш, щоб ще раз прочитати текст. Літери розпливлися перед очима, а дихати стало чомусь неймовірно складно. Господи, за що? Крім цього питання в голові більше немає ніяких думок. В який вже раз прочитала, що там написано. Пробігши швидко очима по тексту, я ще раз переконалася: я не помилилася... Це просто жахливо!

          Мама вже в курсі вчорашніх подій. Вона завжди мені твердила, що Тревор мені не пара і не рівня. Ах, яка ж я дурна, що не послухала тебе тоді, мам!

          Це все не має ніякого значення у світлі сьогоднішніх подій. Все відійшло на другий план. Ці колотнечі з чоловіком, скандали, розрив стосунків. Все це зараз зовсім не важливо. Головне – це мій малюк. Жахлива новина, яка спіткала нас сьогодні змусила мене забути про все на світі.

          Застуда, яку переніс Вілсон, не пройшла безслідно. Його стан здоров'я погіршився, що викликало підозри у сімейного лікаря. Я зробила купу обстежень та аналізів синові, щоб зрозуміти чому дитина почуває себе погано.

          У мене на руках направлення на госпіталізацію. Все як в тумані. В голові плутанина, вдома метушня. Потрібно подзвонити чоловіку, навіть не дивлячись на те, що ми вже декілька днів не спілкуємося. Розмова вийшла коротка і якась зіжмакана. Я повідомляю йому жахливу новину про хворобу, про завтрашню термінову госпіталізацію. Та на моє ще більше розчарування, він так і не прийшов. Як можна бути таким безсердечним?! Будь хто, на його місці, прилетів би в ту ж хвилину, почувши таку приголомшливу звістку. Але цей так не вчинив. Він просто не прийшов. Навіть не подзвонив.

          Потім лікарня. Жахливий стан невизначеності, страху і безвиході. На душі каменем лежить горе і жалість до свого маленького дитинчати. Господи, та йому трохи більше рочку! Та вже зараз він повинен терпіти щоденні ін'єкції й біль, який їх супроводжує.

          Це не вкладається у мене в голові. Обстеження, аналізи, уколи, крапельниці. Вілсон дивиться на мене оченятами, сповненими сліз і не розуміє, чому йому щодня роблять боляче. Плач, голосний плач, душевний крик мого синочка про допомогу...  А я нічим не можу допомогти, позбавити його цих страждань і болю. Я на межі нервового зриву. Але маленькі чарівні оченята мого хлопчика дають мені силу.

          Я повинна триматися, бути сильною. Заради мого сина. Адже тепер ми з ним удвох. Хоча, ми з ним завжди були вдвох. Це тіло, під назвою «чоловік і тато» ніколи не виконував своїх обов'язків перед сім'єю належним чином.

          Цілий місяць ми провели в лікарні. За цей час Тревор жодного разу нас не відвідав. Дзвонив кілька разів, та й то в нетверезому стані. Розмовляти з ним я не хотіла. Те, що між нами все скінчено, не викликало у мене сумнівів. Жити далі з такою людиною я просто не зможу. Він зрадив мене з малюком. А цього я йому не пробачу!

          З лікарні нас виписали перед самим Новим роком, 30 грудня. Я раділа, що ми знову вдома! Було важко звикати до нового життя. Воно змінилось і ми з Вілсоном змушені пристосуватися до нього.

          Коли я розпаковувала сумки й розкладала речі, до мене в кімнату зайшла мама.

          – Що ти вирішила?

          – Про що це ти? – запитала я, не розуміючи маминих слів.

          – Ти хочеш розлучитися з Тревором чи помиришся, поговориш, даси йому ще один шанс?

          – Ні, мам. Мені нема про що з ним розмовляти, – мій голос прозвучав аж занадто різко. – Він кинув мене в найтяжчу хвилину і знехтував дитиною. Я не маю ні найменшого бажання пояснювати йому те, що і дурень зміг би зрозуміти.

          – Це твоє рішення і я поважаю твій вибір, – мама обійняла мене ніжно за плечі. – Донечко, ти у мене сильна. – Вона стиснула мене в обіймах, наче хотіла передати ними усю свою материнську любов.

          – Я повинна подзвонити йому, щоб він прийшов і забрав свій мотлох. Не хочу залишати це на потім.

          – Добре. Я поки що пограю з малюком, – вона вийшла з кімнати, тримаючи Вілсона на руках.

          Зробивши глибокий вдих, я набрала номер Тревора. Після кількох гудків він відповів.

          – Алло, – почула в динаміку я його спокійний голос.

          – Привіт, – сухо привіталася я, таким же стороннім голосом. – Я зібрала твої речі. Прийди і забери їх.