Глава 30

Глава 30

          Автомобіль плавно рухався вулицями міста. З динаміків лилася лірична композиція Адріано Челентано «Confessa». Я заплющила очі й насолоджувалася солодким тембром італійського співака. Його голос проникав прямісінько в душу, а слова змушували серце стискатися від туги. Думки розчинились в цих мелодійних звуках, залишились самі відчуття. Я не повністю розуміла про що йдеться в пісні, але вона була просякнута розпачем, болем від розлуки. Кохання змушує людей страждати, воно не завжди щасливе і взаємне. На мить я уявила, що ми з Робертом більше не разом, і від цієї неприємної думки сироти пробіглися по спині.

         Коли композиція завершилась, я розплющила очі й побачила, що ми заїхали в спальний район міста. Автомобіль рухався вуличкою, яка пролягала між приватними будиночками, що розташувались по обидві сторони від дороги.

          Проїхавши ще декілька метрів, Роберт скерував авто до великих металевих воріт. Він вийняв з кишені брелок і натиснув кнопку. Ворота прийшли в рух і автоматично відчинились. Автомобіль заїхав на територію і зупинився поруч з будинком.

          - Ух ти! Який красивий будинок! – в захваті вигукнула я, роздивляючись його через вікно машини. – Це твій? Невже закінчився ремонт?

          - Так! – задоволено відповів Роберт. – Подобається?

          - Дуже! – сказала я і відчинивши дверцята авто, вийшла на двір.

          Великий, двоповерховий особняк виглядав так, наче з картинки глянцевого журналу. Оздоблений в поєднанні двох моїх улюблених кольорів, - темно-коричневого та бежевого, будинок одразу прийшовся мені до смаку: великі, панорамні вікна на першому поверсі, балкончик над центральним входом з кованою огорожею, подвійні вхідні двері з темного дерева. Сходи на ганок були вимощені з темного кахлю, а поруччя виготовлені з широких дерев’яних балок кольору венге. Вікна, як і двері, були з темного дерева і гармонійно поєднувались зі світлим оздобленням будинку.

          Крихітні кущики обабіч доріжки, яка вела до входу в будинок, були акуратно підстрижені, як і трава газону довкола. З обох сторін будинку росли великі дерева, а по лівій його частині розповзлися гілки винограду.

          - Напевно, літом тут неймовірно красиво! – я обернулася до Роберта. Він стояв поруч з машиною, і спостерігав за мною.

          - Так і є, – сказав він і підійшов до мене впритул. – Особливо на задньому дворі.

          - Що ж там таке особливе? – солодко промовила я, обхопила його за пояс і притулила до себе.

          - Сад, літній майданчик та й альтанка. А ще кущі жасмину, бузок, троянди... – мило посміхаючись, перелічив Роберт. Він нахилився і ніжно поцілував мене. –  Але ти для мене - найчарівніша квіточка з усіх!

          Від його слів я зашарілася і губи розплились в усмішці.

           - Блекстоуне, твої компліменти змушують мене червоніти! – промовила я і розсміялась. – Але вони мені подобаються, тож я готова їх слухати вічно.

          - Ходімо, - всміхнувся він у відповідь, взяв мене за руку і ми піднялися сходами. – Подивишся на будинок всередині.

          Одразу за вхідними дверима був розташований великий хол, по обидва боки якого підіймалися дерев’яні сходи, що вели на другий поверх. Нагорі вони сходилися між собою, утворюючи невеличкий балкон. Прямо під ним розташувався коридор, в кінці якого знаходились двоє дверей. Вони були зачинені, тож я не мала гадки, що за ними.

          Все ще тримаючи мене за руку, Роберт повернув ліворуч і ми пройшли в арковий прохід, опинившись у великий вітальні. Завдяки панорамним вікнам сюди потрапляло багато денного світла. Підлога була встелена світло-сірою паркетною дошкою, а стіни вималювані в колір графіту. Кімната була порожня, але дуже затишна. Єдине що привертало увагу – масивний камін в дальньому куті кімнати.

          - А чому немає меблів? – здивовано поцікавилась я. - Це лишень тут пусто, чи всі кімнати порожні?

          - Ходять легенди, що лишень жінка здатна принести в дім тепло і затишок. – мовив Роберт і підморгнув. Його очі блищали пустотливими іскорками. - Я вирішив залишити облаштування будинку тобі. Що скажеш?

          - Ти серйозно? – голосно вигукнула я, що аж луна пішла по стінах.

          - Абсолютно. Я впевнений, ти прекрасно оформиш інтер’єри в кімнатах.

          Від радості я застрибала навколо себе, а потім підбігла до Роберта і з жагою впилася в його вуста. Мене переповнювали емоції!

          - Не можу передати тобі своєї радості! – Я цмокнула його в губи. – Мені доведеться облаштувати цілий будинок! Очманіти можна! – викрикнула я і схопилася за голову.