Глава 28

Глава 28

          Те, що щойно відбулося, шокувало мене. Я не могла повірити, що залишилася сам на сам із незнайомим чоловіком, з яким в ці хвилини їхала у невідоме мені місце.

          Судячи з усього, Ділан навіть не зрозумів, що відбулося. Він не зводив очей з дороги, міцно тримаючи кермо мотоцикла. Або не показував виду? Можливо, він навмисно зробив так, щоб я не втримала телефон, лишаючи мене зв’язку із всіма, хто міг би мене відшукати. Страх повільно в’їдався мені в душу, змушуючи на ходу вигадувати план втечі.

          Сподіваюсь, Роберт встиг почути мої слова.

          Чи то від надмірного хвилювання, чи від швидкості, але я знову відчула, як нудота підступає до горла. Я зробила декілька глибоких вдихів, щоб хоч якось втихомирити її. Не було жодного бажання блювати з мотоцикла, який рухався між автомобілями на шаленій швидкості. Гадаю, водії позаду нас не будуть в захваті від такого шоу.

          Вечір приніс з собою не лишень темряву, але й істотно відчутну холоднечу. Зустрічний потік повітря, наче дрібні льодяні голочки, впивався в шкіру обличчя. Я зіщулилася, втягла голову в плечі, і спробувала сховатися від нього за плечима Ділана. Це мало допомогло, але принаймні, я перестала відчувати пекучий біль на лиці. Очі сльозилися, вуха пекли вогнем. Я подумки лаяла Ділана і його байк разом взятих, але іншого виходу, щоб дістатися до Тревора в мене не було. Ця поїздка надовго закарбується в моїй пам’яті.

          Коли Ділан звернув з траси на ґрунтову дорогу, я почала нервувати. Навколо не було жодної будівлі, жодної живої душі.  Лишень суцільне поле навкруги, на якому вітер ліниво бавився зів’ялою травою, легенько похитуючи її. Та ліс, до якого, власне ми невпинно наближалися. Мене знову стривожила думка, що Тревор з Діланом можуть діяти спільно. По спині пробігли сироти, змушуючи серце забитися швидше. Відступати було пізно. І тікати було нікуди. Зрештою, я мушу забрати Вілсона і повернути його додому.

          Невдовзі на обрії з’явився обрис будівлі, яку важко було розгледіти в темряві. Вона була досить великих розмірів, схожа на ангар. Можливо, це склад чи щось схоже на те. Мотоцикл під’їхав ближче і Ділан зменшив швидкість. Світло фар вихопило з темряви в’їзд на підприємство, про що свідчила велика табличка «ЗАТ лісопереробний тартак «СОЛОМОН». Воріт не було, лишень паркан з сітки-рябиці, натягнутої з обох боків свідчив, що ми в’їхали на лісопильню.

          Територія практично не освітлювалась, лишень де-не-де поодинокі ліхтарі створювали під собою невеличкі острівці світла. Більша частина лісопильні зникала в темряві. Над землею нависали високі кран-балки, схожі на велетенських двоногих монстрів.

          Ділан спинив байк і заглушив двигун. Я озирнулась. Довкола, великими купами, були  нагромаджені колоди різної товщини. Будівля, яку я бачила дорогою, виявилася величезним павільйоном. Скоріше всього, саме в ньому проводиться розпилювання дерева на дошки. Повітря тут було просякнуте запахом свіжої деревини і … тишею. Чомусь саме це мене стривожило найбільше.

          Я злізла з мотоцикла. На мій подив Ділан знову завів двигун і розвернув руль до виїзду.

          - Чекай! – Я схопила його за руку. – Ти…

          - Не вплутуй мене у ваші розборки, – він різко висмикнув свою руку. - Я не маю бажання бути причетним до цього. Щоби тут не відбулося.

          - Де мені шукати Тревора?!

          - Йди прямо, в самий глиб. В кінці буде вагончик для робочих. Шукай там. – кинув він через плече і рвонув з місця.

          Я з подивом спостерігала, як байк Ділана стрімко віддалявся від мене. І полегшено зітхнула. Що ж, так навіть краще. Його від’їзд звів нанівець підозри стосовно нього.

          Отже, в самий глиб? Щось не надто я була в захваті від цього. Вештатись пізнього вечора по лісопильні не було моїм улюбленим заняттям. Я розвернулась і попрямувала вперед, йдучи проходом серед нагромаджених колод. Не поспішаючи, я робила обережні кроки. Навколо була майже суцільна темінь, і я не мала жодного бажання зашпортатись за що-небудь, тим більше впасти. На додачу в мене жахливо розболілася пошкоджена нога. Чоботи м’яко ступали на тирсу, яка була тут повсюди. Підбори заважали й викликали дискомфорт. Я йшла, роззираючись від остраху довкола, боячись що хтось накинеться на мене з-за рогу.

          Минаючи різноманітні станки та деревообробні машини, незабаром я побачила невеличкий вагончик, про який говорив Ділан. Серце шалено забилося, і здавалося от-от вистрибне з грудей. Металева хижка стояла поруч з огорожею, майже під самим лісом. За декілька метрів слабеньке світло ліхтаря ледь-ледь освітлювало доріжку до вхідних її дверей. З вікна лилося м’яке світло, що означало одне – Тревор там!

          Я набрала повітря в легені і голосно видихнула. Чекати не було сенсу, тож схопившись за ручку, я відчинила двері й зайшла всередину.