Глава 27

Глава 27

          Збігаючи сходами, я на ходу витягнула мобільний, щоб набрати Роберта. Він відповів майже одразу.

          - Еллі! Якісь новини? – Його голос був стурбованим.

          - Роберте, я пригадала, що двоюрідний брат Тревора – Ділан, їздить на червоному джипі. Останній раз я бачила це авто на стоянці біля свого дому. Але це було ще до нашої поїздки в Берлін.

          - Що це за машина, знаєш? – Хвилювання відчувалося в голосі Роберта, але він намагався говорити спокійно.

          - Це щось зі старих моделей. Марку не пам’ятаю, здається Шевроле. Але я не впевнена.

          - Зрозуміло. Я ще у відділку. Зараз передам цю інформацію Дженкінсу.

          - Добре, – я озирнулася по сторонах, обираючи в якому напрямку мені рухатися. – Я їду до Ділана.

          - Еллісон! Не смій туди сама потикатися! – Голос Роберта був різким і грізним. – Я зараз приїду і …

          Я не стала слухати його настанови. Натиснувши кнопку відбою, я відключила звук і поклала мобільний в кишеню пальто. Роберт неодмінно буде телефонувати, та я не була налаштована на  суперечку з ним. Мені треба було діяти, а не сидіти в очікуванні!

          Ділан Майлз колись жив майже за містом, на самій його околиці. Я була в нього всього лишень один раз, коли познайомилась з Тревором, і назавжди запам’ятала його помешкання. Це був старий дерев’яний будинок, в якому страшенно смерділо цвіллю. Сирість всередині була такою, що складалось враження, наче ти знаходишся на березі моря і вологе повітря проникає тобі в легені. Обдерті стіни, пошарпані меблі, продерті покривала на ліжку та дивані. Все було занедбаним та давно просилося на смітник. Вицвілі штори, які колись були зеленого кольору, нагадували стару ганчірку, що недбало висіла на вікнах і намагалась прикрити собою скло, яке давно втратило свою прозорість. Тут неможливо було знаходитись, вся обстановка цього будинку тиснула на мозок і хотілося чимдуж втекти звідси.

          Я ще тоді здивувалась, як можна жити в таких умовах? Тревор лишень знизав плечима і пояснив, що Ділан звик до такого способу життя і напевно, йому так добре. Але я не могла цього зрозуміти.

          Коли автомобіль таксі їхав тією вулицею, де жив Ділан, я стривожено подумала, чи бувало не знесла його халупу міська влада? Адже я була тут декілька років тому і багато чого могло змінитися з того часу. Та невдовзі в кінці вулички я побачила обриси знайомого будинку. За ці роки він став ще огиднішим на вигляд, ніж був.

          - Мем, Вам точно сюди? – запитав мене водій, і перевів здивований погляд з будинку на мене.

          - Так. Ви не помилилися, – відповіла я, дивлячись у вікно на розвалище, яке колись нагадувало будинок. Я розрахувалася і вийшла з таксі.

          Автомобіль рушив, залишаючи мене саму на цій безлюдній вулиці. Його червоні ліхтарі вже зникли за поворотом, а я все ще стояла, наче прикута до землі й дивилась на будинок навпроти себе. Похилений паркан, в якому через одну були відсутні штахетини, нагадував беззубого монстра. З усіх вікон в будинку світло жевріло лишень в одному і це давало мені надію на те, що Ділан вдома. Хоча бажання заходити всередину в мене не було, але я мусила все з’ясувати. Я поправила сумочку на плечі й зробивши глибокий вдих, підійшла до брами.

          Перш ніж відчинити хвіртку, я озирнулася довкола в надії побачити хоч якусь людину. Та вуличка була порожньою і безлюдною. Подвір’я і все навкола, було таким ж занедбаним, як і будинок. Ступаючи по траві, яка подекуди була протоптана до ґрунту, я шпорталась за каміння, яке іноді потрапляло під каблуки чобіт. Звичайно, що ні про яку садову доріжку, яка б вела до вхідних дверей цього будинку, не могло й бути мови.

          Я пройшла за будинок, щоб переконатися, чи авто Ділана тут. Але його не було. Це означало одне – машина в Тревора.

          Я підійшла до дверей і вже хотіла постукати, як вони відчинились і на порозі з’явився Ділан. Від несподіванки я позадкувала і зробила декілька кроків назад. Він здивовано дивився на мене, змірюючи поглядом згори донизу.

          - Жіночко, що  ви робите на моєму подвір’ї? – Голос його був прокуреним і хриплим.

          - Ділан? – Я не впізнала в цьому зморщеному чоловікові того Ділана, якого мені малювали спогади.

          - Знайомі? – прохрипів він, уважно придивляючись до мого обличчя.

          - Я – Еллісон, дружина Тревора. Пригадуєте, ми колись із ним були у вас?

          - Ааа, - протягнув він і зачинив за собою двері. – Чим зобов’язаний?

          Дивлячись на лице цього чоловіка, я дивувалася, наскільки старим можна виглядати в тридцять п’ять. Він наче був копією свого потворного будинку. Понівечена зморшками шкіра обличчя мала хворобливий жовтий колір, на якому як два висохлі колодязі блищали своїм чорним дном змарнілі очі. Скуйовджене волосся засмальцьованими пасмами обліпило худюще обличчя, а обсохлі губи майже втратили свій природний рожевий колір. Брудна одежа благала про побачення з порошком та пральною машиною, та судячи з її стану, хазяїн вже давно не зважає на її прохання.