Глава 26

Глава 26

          Місіс Малкольм сиділа зі стривоженим виразом обличчя. ЇЇ погляд був прикутий до рук, в яких вона тримала пластиковий стаканчик з водою. Старенька час від часу глибоко зітхала, намагаючись втримати сльози, які не хотіли слухатись і котилися по її зморшкуватому обличчі.

          - Пані Люсінда, заспокойтесь, – я лагідно торкнулася її руки, в надії, що це їй допоможе. – Ви не могли знати, що ми з Тревором розлучені.

          - Ох, я собі ніколи цього не пробачу! – З розпачем в голосі промовила вона і опустила сиву голову.

          - Міс Паркер? – чоловічий голос змусив нас обох стрепенутися.

          Чоловік, який підійшов до нас, був середнього зросту, міцної тілобудови та мав широкі плечі. На перший погляд йому було приблизно тридцять років. Суворе обличчя, нахмурені брови, пронизливий погляд. Одразу ставало зрозуміло, що не дивлячись на свій вік, цей чоловік багато чого  бачив на своєму життєвому шляху. Не сумніваюся, що на професіональному рівні він теж володіє неабияким досвідом.

          - Так, це я, – я підвелася зі стільця.

          - Сержант Луїс Дженкінс, – відрекомендувався поліціянт. - Будь ласка, пройдіть в мій кабінет. – Він перевів погляд на Люсінду: - І ви також, мадам.

          Полісмен розвернувся і впевненим кроком попрямував прямо по коридору. Зачекавши, поки ми зайдемо всередину, він зачинив за нами двері.

          - Присідайте, будь ласка, – містер Дженкінс рукою показав на два стільці, котрі стояли навпроти його столу. Сам він вмостився у своє офісне крісло з високою спинкою і взяв зі столу теку з документами.

          Дихати тут було важко. Сигаретний дим ще й досі стояв у повітрі, а в попільничці тлів погано загашений недопалок. Я швиденько окинула оком кабінет. Він був невеличкого розміру і вміщав в собі письмовий стіл, високу шафу з декількома шухлядами, тумбу для зберігання документів, підлоговий вішак та ті два стільці, на яких сиділи ми з місіс Малкольм. Погнуті жалюзі стирчали в різні боки, притрушені товстим шаром пилу. Вони давно вже втратили свою білизну і були жовтими, ще й гидкими на вигляд. Понурий брудно-синій колір стін в поєднанні з темно-сірими меблями викликав внутрішнє занепокоєння, зовсім не створюючи затишку в цьому приміщенні. Та і який, зрештою, міг бути затишок в поліційному відділку?

          - Отже, міс Паркер, – Дженкінс вийняв з теки аркуш паперу і пробігся очима по ньому. – Ви заявляєте, що вашого малолітнього сина викрав колишній чоловік – Тревор Майлз?

          - Саме так, – ствердно кивнула я.

          - А місіс Малкольм була останньою, хто бачив Вашу дитину, вірно? – запитав сержант і пильно подивився на стареньку. – Розкажіть, будь ласка, як все відбулося?

          - Е-е-еллісон… - від хвилювання Люсінда почала затинатися. Я обхопила рукою її за плечі, щоб допомогти заспокоїтись. Вона голосно зітхнула і продовжила: - Еллісон попросила приглянути мене за малюком, поки збігає додому. Як тільки вона зайшла в під’їзд, на майданчику одразу з’явився її чоловік. Він був таким люб’язним, таким ввічливим і дуже мило всміхався.

          Місіс Малкольм замовчала, наче збиралася з думками. Було видно, що вона шалено хвилюється. Мені було шкода стареньку, адже через мене вона змушена пройти через все це. Якби я не побігла додому…

          - Що було потім? – Сержант тримав в руках блокнот і ручку і конспектував все сказане нею.

          - Я зауважила, що давненько не бачила його. На що він сказав, що був у відрядженні й лишень сьогодні приїхав. І хоче зробити приємну несподіванку для Еллі. Далі Тревор повідомив, що йде додому і забирає Вілсона. Він ще подарував малому такого гарненького зеленого тракторця. Дитя страшенно тішилось цій іграшці, – вуст Люсінди торкнулась легенька усмішка. Вона дивилась в далечину, наче згадуючи той момент. Потім вона поглянула на мене і її погляд миттю застелив сум. – Еллі, дитинко, пробач мені! Я не знала, що все так обернеться!

          Вона схлипнула і з очей полилися сльози. Я картала себе за цю ситуацію. Зсередини мене роздирав страх за свою дитину і почуття провини перед цією старенькою сусідкою. До горла підкотив клубок, а на очі навернулись сльози.

          - Сер, - хриплим голосом промовила я. Я прочистила горло і повторила: - Сер, я являюсь одноосібним опікуном Вілсона. На суді Тревор відмовився опікуватися дитиною. Майже рік я не чула про нього. Він не з’являвся, не телефонував, не приходив до дитини.

          - Хто це може підтвердити? – спитав Дженкінс, занотовуючи щось в блокнот.

          - Моя мама, – сказала я і швидким рухом витерла змокрілі очі. Сержант підняв погляд і подивився на мене запитально. – Аманда Паркер. Вона проживає зі мною.