Глава 23

Глава 23

          Обличчя Роберта не виказало жодної емоції. Лишень вилиці ходили від люті, яку він з неймовірними зусиллями намагався стримати. Він склав руки в кулаки і міцно стиснув їх.

          - Тебе це ніяк не стосується! – твердо відказав Роберт, не зводячи очей з Тревора.

          - Тобі, я бачу, до вподоби трахати брудних шльондр, – гигикнув Тревор і вказав пальцем на мене: - Таких, як вона.

          Я не встигла. Роберт відреагував блискавично. Він зацідив Тревору з такою силою, що від одного удару той звалився на землю.

          - Ах, ти виродку! – прогарчав Роберт і хотів було продовжити завдавати йому удари, але я схопила його і відтягнула далі від Тревора.

         - Роберте! Вгамуйся!

          - Ще раз побачу поруч з нею хоча б на відстані десяти метрів – пожалкуєш! – важко дихаючи, промовив Роберт. Його голос був холодним, наче метал. – Скажи дякую, що Еллісон мене зупинила. А тепер вали звідси!

          Тревор піднявся з землі й сплюнув кров, яка виступила з розбитої губи. Він витер рот рукавом куртки та хитаючись, поплентався вуличкою, що вела на дорогу.

         - Ти як? – Роберт обернувся до мене і взяв за плечі.

         - Нормально. Здається... – Мене всю трясло, але я намагалася тримати себе в руках.

         - Це правда? – Він пильно дивися на мене, не відводячи погляду. Я розуміла, про що він питає.

         - Так, – відповіла я, дивлячись йому у вічі. – Роберте, це був неочікуваний поцілунок, з його ініціативи. Це сталося несподівано, того вечора, коли він зненацька об’явився. Той поцілунок абсолютно нічого для мене не означає.

          Роберт вийняв пачку сигарет, витяг одну і підкурив. Зробивши глибоку затяжку, він з шумом випустив дим і знову подивився на мене.

          - Чому цей козел чекав на тебе тут?

          - Він переслідує мене, Роберте. На днях він чатував мене біля будинку, коли я гуляла з малюком. Погрожував мені. Він загорівся бажанням не дивлячись ні на що довести мені, що змінився, говорив про бажання піклуватися про Вілсона. В нас зав’язалася сварка, прямо у малого на очах. Він постійно дзвонить мені, надсилає повідомлення…

          З кожним словом мій контроль над собою потихеньку слабшав і врешті-решт я не втрималась і розплакалась. Роберт обійняв мене і міцно притиснув до себе.

          - Чому ти не розповіла мені про це? – вимогливо поцікавився він. Його голос був ніжним, але звучав з певним занепокоєнням.

          - Тому що думала, що він сам відчепиться від мене, – трохи заспокоївшись, відповіла я.

          - Тепер точно відв’яжеться, – посміхнувшись, промовив Роберт і поцілував мене в скроню. – Піднімімось до тебе. Тобі треба заспокоїтись.

          Я ствердно кивнула. Піднімаючись додому, я подумки раділа, що Роберт залишиться сьогодні зі мною. Це побачення могло бути самим чарівним за всю історію моїх стосунків з чоловіками. Якби не поява Тревора. Він псував всі наші побачення коли ми були з ним разом, і навіть примудрився споганити моє побачення з іншим чоловіком! Як же я ненавиджу його!

          Перша половина жовтня видалася напрочуд сонячною і теплою. Бабине літо вкрило золотом майже всі крони дерев, розвіюючи між ними невидимі нитки павутин. Легенький вітерець розносив приємний запах сухого листя, бавився ним, здуваючи його з гілок. Щовечора трава вкривалася ковдрою з опалого листя, змінюючи її колір на жовтий. Найбільше тішились цьому діти. Вони бігали по листочках, шаруділи ними й весело сміялись. Та наступного дня вся ця краса зникала. Кожного ранку, стоячи біля вікна і п’ючи свою каву, я спостерігала, як машина комунальної служби збирала сухе листя і вивозила його за межі міста.

          За тиждень ми вирушимо в Берлін. Я ще ні разу не покидала не те, щоби межі своєї країни. Я навіть далі, ніж за тридцять кілометрів від рідного міста не виїжджала. Ця поїздка змушувала мене нервувати. Тривожним видалось очікування перельоту, адже я ще ніколи не літала літаком. Особливо мене непокоїло, як Віллі перенесе політ. Але Роберт заспокоював мене, запевняючи що все буде добре. Як не дивно, але я вірила йому. Вперше в житті я не накручувала себе переживаннями.

          Роберт забронював нам номер в готелі, оплатив квитки. Я була безмежно вдячна йому за все. Особливо за обстеження Вілсона. Після того вечора, коли він розповів мені істинну причину свого відрядження, я ще довго не могла прийти до тями. Ця новина змусила мене інакше подивитися на Роберта. Я зрозуміла, що не даремно зробила вибір на його користь. Тревор і нігтя обгризеного Роберта не вартий.