Епілог

Ця книга не про смерть, не про жахливі долі, не про нещасні долі. Ця книга про боротьбу. Боротьбу за краще життя, боротьбу зі смертю і боротьбу зі страшним горем, яке нас може чекати всюди. Ця книга несе в собі сенс, ніколи і ні в якому разі не підкорюватись жодній біді! Ця книга несе в собі сенс бути готовим до всього, бути готовим до всього і бути щасливим. Ця книга про несамовите кохання і про те, що дійсно несе нам велике щастя! Ця книга про Дитя Боже! Ця книга про радість материнства і радість розуміти, що в цьому житті ти був не просто так! Ця книга при людські якості і психічні розлади. Ця книга про деспотію і тиранію, яка приводить до біди. Ця книга про ланцюг поганого ставлення людей один  до одного і про жахливі наслідки, до яких це може призвести. 

Ця історія вчить нас тому, що треба справлятись зі своїми бідами і продовжувати життя, незважаючі не на що! Ця історія вчить тому, що треба одразу бачити в людях справжнє, а не надягати рожеві окуляри і чекати дива, ця історія- це історія двух Попелюшок, які врешті-решт здобули свого щастя,але шляхом багатьох небезпечних життєвих уроків. 

Але, сподіваюсь, що все ж таки в нашому житті можна щось змінити і я вам даю на це право: 

В цей день не сталось нічого дивного. День проходив так, як завжди. Коли я прокинулась на роботу, єдине, що мені хотілось – це втекти в інше місто і заховатись від цього тягаря, який я несла на своїх плечах ще з середньої школи. Серце калатало так, як у пасажирів на борту авіалайнеру, який сідає на посадку. Настогидло все, все це, що мені так не подобалось всі роки, і що я б хотіла змінити негайно. Але ранок наступного дня змінив все, змінив моє життя назавжди.

Мене звуть Анжеліка, Анжеліка Безпробатько, мені сімнадцять років, і я прожила все своє життя в величезному місті, про яке тільки мріють селяни ,які приїздять на екскурсію містом. Місто надій і місто величі, місто болю і місто нездійснених мрій. Я мріяла втекти, втекти хоч на місяць в інше місто, яке б мені подарувало бажане звільнення від тих зобов’язань , які важким тягарем ,я несла на своїх плечах.

Ввечері перед вирішальним ранком, я сідала в потяг, і їхала, не знати куди з вірою в серці, що на чотири роки навчання моєю домівкою стане інше місто, яке полюбить мене так, як я полюбила його, коли побачила в перший раз багато років тому.

Як багато різних емоцій може бути в людини, в якої вирішується доля...