Глава 5 Емануїл

Вже сьогодні ми мали виїжджати з Харкова до Ніжину. Нас чекав мій батько. Він дуже давно не бачив. Він з нетерпінням чекав, коли ж ми врешті-решт приїдемо до нього. Він знав, що я буду з дівчиною, він звичайно здогадувався, що в мене були дуже серйозні наміри по відношенню до цієї дівчини. Він нас чекав. Тато ще не знав, що ми заручились, я хотів зробити йому сюрприз. 

Я не бачив батька джуе давно, напевно з моменту Нового року вже майже два роки тому. Я не їхав додому, бо батько одним своїм виглядом завжди нагадував мені про мати . Його обличчя мало один і оой самий сумний вираз , воно була однаковим з моменту її смерті. Навіть, коли я був в Ніжині, він постійно працював і ми майже не бачились, мені було дуже боляче від цього. Наче я залишився в нього один-єдиний, а він взагалі не хоче мене бачити! Це було дуже образливо. Діти можуть тільки ображатись, вони хіба можуть увійти в шкуру їх батьків, відчути всю біль і проблеми. Я був копією мами, він не міг на мене навіть дивитись. Я з татом спілкувався дуже-дуже рідко. Занадто рідко. Єдине, що він мене питав, коли дзвонив, це як навчання, чи як моє здоров'я. 

Я знав, що він дуже за мене переживає але він боявся це показати, боявся , що хоч хтось побачить його слабкість. Після переїзду до Ніжина, обов'язки домогосподині вдома взяла моя бабуся, мама тата. Вона вихажувала його і хотіла хоч якось повернути його до життя. Вона дуже боялась за те, що він сам загонить себе до труни. 

В потязі Даринка була вся на емоціях, вона все дивилась на свою обручку і не могла повірити в тебе, що можна виходити заміж за людину, до якою в тебе справді є почуття. Їй здавалось, що випадок з Анатоліком був страшним сном. При чому винна у всьому цьому була тільки вона.

Нарешті вони прибули до Ніжину. Батько, побачивши Петра, пустив скупу сльозу. Він дуже постарів, помітив Петро!

- Приємно познайомитись, незнайомко! Емануїл!

І вперше за всі ці роки, я побачив, як він посміхнувся. Даринка творила з людьми великі чудеса! 

- Мені також дуже приємно, мене звати Даринка!

-Яке гарне ім'я!

- То ти Петро Емануїлович?,- звернулась Даринка до Петра.

- Так, а ти хіба цього не знала?

- Дуже приємно познайомитись, - засміялась Даринка.

Ми поїхали до батька додому, там нас вже чекав великий стіл! Тільки-но сівши за стіл ми вимовили.

- Тату, ми вирішили одружитись! Ми заручились у Харкові!

Тато був в шоці, він не очікував , що його син такий вже дорослий. 

- Як це? Це правда?

- Звичайно тату! Ми почнемо сімейне життя!

Мій тато дуже зрадів, вперше за довгі роки, він відволікся від скорботи і був радий мене бачити і спілкуватись зі мною. Тут він встав і промовив:

- Любий сину! Я довго працював ці роки, я збирав для тебе всі необхідні кошти, і ось, я хочу дати тобі цю певну суму, це буде подарунком вам на весілля. Весілля, не хвилюйтесь ми організуємо! Я хочу, щоб на ці гроші, ти зі своєю майбутньою дружиною відкрив в своєму місті бізнес. І хочу, щоб мій Петро був бізнесменом!

- Тату, я не вірю в це, Даринко, ми не будемо працювати ні на кого! Ти віриш в це!?

Я в це не вірила,це була якась казка, все було наче в казці. Але  казки теж мають свій кінець!