Глава 3 " Вибач мене!"

Ми їхали на таксі з вокзалу. Петро був просто зачарований красою моєго рідного міста. Він був у захваті. Ці вулички, ці церкви, ця річка. Все змушувало впевнитись в тому, що у нас дивовижна країна! Одне місто красивіше за інше. Якщо би Нобелівську премію давали за красу, витонченість, несхожість і щирість, то кожне місто в Україні отримало би таку нагороду! Моє серце билось дуже швидко, я так хотіла відчути запах рідної оселі. Пглати свою улюблену домащню тваринку, за якою я так довго сумувала. В мене голові навіть не було думки, що всі, хто мав бути , вже з нами! У підсвідомості мені здавалось, що в рідній квартирі нас ще чекає тато. Що я забігу в двері і з порогу застрибну на нього. Але цього не буде! Нічого не буде. Бог забрав його до себе. Залишалось тільки сподіватись, що хоча би на небі, я його зустріну колись! 

Ми зайшли додому і в мене полились сльози, я згадала все, згадала, як він проводжав мене з хати до Києва на навчання, як він втішав мене , коли помер Остап, як він доглядав за мною, коли мене виписали з лікарні після аварії. Я не могла повірити, що більше ніколи не потиснуйому руки, не застрибну на нього, іні коли не загляну йому глибоко в очі! Я себе корила, що тоді розклеїлась і втрапила до лікарні, за те, що я так і не попращалсь з ним, не провела в останню путь!  Я корила себе за те, що поїхала на навчання в інше місто, і не втримала його тоді від жахливої подорожі до смерті! Мати теж почала ридати, ця вся обстановка давила на неї, вона все не могла наодинці справитись з тяжкою втратою. Після втрати батька вона почала спілкуватись тісно з батьком Остапа, вони зустрічались у парку і ходили говорили про добрі якості їх загиблих родичів. Тато Остапа нарешті кинув пиячити, і дуже підтримував мати після жахливої втрати. Він знав, як це втрачати, і знав, що витончене вистраждане серце жінки не завжди може впоратись з цим жахливим болем. Його єдиний спадкоємець, можливий зять цієї жінки лежав в землі. Єдиним сенсом його життя стала підтримка матері Даринки у вихованні і лікуванні від тяжкого болю Даринки і її самої. 

Вони вирішили одразу поїхати на кладовище. Батько, Остап і його мати лежали досить недалеко один від одного.  Звичайно, що батько Остапа поїхав з нами.

Коли його батько мене побачив, він посміхнувся, я не бачила його усмішки з часів смерті Остапа. Він радий мене бачити, був радий , що зі мною вже все добре. Він був радий, що я жива. Він так сильно хвилювався за мій стан. Він так хотів, щоб я змогла пережити втрату його сина і почала жити далі. Він так боявся, що я згублю своє життя. Він так боявся, що я буду заживо гинути без Остапа. Він був радий, що я була поруч з людиною, яка могла прихистити мене своїм стальним плечем. Петро йому дуже сподобався. Він так хотів, щоб у мене колись була щаслива родина, щоб я колись вийшла заміж і народила чудових дітей, з якими він міг би бавитись, як з рідними онуками. В цього чоловіка не залишилось нічого. Не залишилось спадкоємця, який міг би подарувати своїм життям безсмерття свому батьку. Він був глибоко нещасливою людиною. Микола Денисович не міг залишити існувати на Землі його рід. Рід Бевзів.

Він дуже довго говорив з Петром. Петро розповідав йому про війну, розповідав жахливі історії з його пам'яті, і розповідав, що його батько також втратив майже все, все , крім єдиного сину.

Рая вже вдруге слухала цю жахливу історію. Вона не могла повірити, що таке нещастя з людьми буває так часто. Що втратити близьку людину дуже легко , і це НАЗАВЖДИ!!!

Вони приїхали на клодовище. Даринці стало погано. В очах в неї сплинула картина, як вона кидалась в могилу вслід за труною Остапа. Їй було зле! Вона підійшла до могилки Остапа і просила залишити її наодинці з ним. Вона стала на коліна і почала ридати:

- Пробач мене, мій рідний, я так тебе любила, я і досі тебе люблю! Я досі не можу змиритись з тим, що тебе немає! Я досі не можу повірити в те, що маю жити без тебе! Вибач мене за все, за все погане, що я колись тобі вчиняла, за всі рази, коли мене не було поруч, коли я була тобі потрібна, і за те, що я змушена зараз жити без тебе, жити з іншим! Остапе, мені так потрібен захист, мені так потрібне чоловіче плече, яке буде оберігати мене по життю. Я хочу, щоб ти знав, що я завжди буду тебе кохати, але Петро, Петро так само, як і ти колись врятував мене від смерті, він врятував мене і вдихнув в мене життя, життя , яке можливо, колись подарує мені щастя. Щастя бути коханою, щастя народити дитинку, щастя бути тобі хорошою подругою до моєї смерті, але в якості чиєїсь коханої жінки. Я прошу тебе відпусти мене! Дозволь мені будувати своє життя. Ти мій НАЗАВЖДИ, але я не можу бути НАВІКИ тільки твоєю!!! Я маю ощасливити свою мати. Вона так страждає! Я просто маю стати щасливою, я просто маю це зробити, хоча би заради тебе! 

Вона вимовила це все і гірко заплакала! 

- Петро, підійди до неї! , - вимовив батька Остапа.

Петро підійшов підняв  її з колін і пригорнув до себе.

- Я не можу! Не можу і не маю права з ним так вчинити ! Я ніби зраджую його! Я ніби вбиваю будь-яку світлу пам'ять про нього!

- Дарино, послухай мене, він не був би щасливим, знаючи, як ти страждаєш, знаючи, яким тортурам ти себе піддала, щоб вшанувати його пам'ять, щоб його мрія жила! Його мрія була - щаслива ти! Чому ти думаєш, що він міг би бути проти того, щоб ти стала коханою дружиною і матусею!? Він же тебе любив! Будучи живим, він би не допустив твого горя і сліз. І маю цього недопустити. Я маю вберегти його кохану дівчину від горя і жаху. Ми маємо стати щасливими, вони все бачать! Вони все бачать!

Даринка обняла його і ще більше заридала.

- Якби він був хоча би живий, якби він був? 

Підійшла її мати.

-Дитино, батько чекає на тебе! Поки тобі не стало погано, давай зайдемо і до нього!

Микола Денисович підійшов до мигил своєї родини поцілував пам'ятники. Поговорив з ними декілька хвилин і пішов разом зі всіма до батька Даринки.