Глава 9

Даринку все ж таки вдалось врятувати. Вона дійсно тепер має права відзначати три дня народження. Перший - в день,коли вона народилась, другий - після того, як її врятували після аварії, і третій - зараз.

Вона не змогла навіть провести в останню путь батька, в неї була важка реабілітація. Петро весь свій вільний час був з нею. На новій роботі йому все ж таки довелось домовитись про нічні зміни. Матір Дарини приїхала одразу після похорону. Вона мешкала поки що у Петра. Транспортувати Даринку було ще зарано. У матері був вигляд, ніби вона вмерла, а потім знову воскресла. Кожна дрібничка їй нагадувала померлого чоловіка, вона постійно плакала. Вдавалось тримати себе в руках тільки , коли вона навідувала доньку. Їй не можна було хвилюватись. В ці моменти вона почала захоплюватись велетенською силою своєї дочки. Вона пригадувала , як втішала її після смерті Остапа, і розуміла, яка все таки була сильна її шістнадцятирічна донька! Вона в своєму поважному віці все ще не могла  справитись з собою, а її донька змогла. Природньо, звичайно , що нервові зриви були, але ж вона якось змірилась , і пішла далі. А її мати не могла. Просто не могла.Для неї чоловік був всім. Вона пригадувала моменти, коли на колінах благала його не йти на війну, коли кожного разу, дзвонивши до Даринки ледь не плакала, але стримувалась, бо Даринка ж на початках не знала про його рішення. Вона пам'ятала, як щасливо билось в неї серце, коли він сповістив, що повертається. Але не встиг, не зміг......покинув їх НАЗАВЖДИ!

Петро дуже втішав її матір. Вона не любила, коли він ліз до неї зі своїми розмовами. Що він може знати про біль? Що він може знати про смерть? Йому скільки років?

Одного вечора він підійшов до неї і сказав:

- Я дуже за неї хвилююсь, я хочу, щоб вона витримала цю жахливу біль, і хочу, щоб ви заради неї взяли себе в руку, бо вона бачить...вона все бачить!

Її матір охопив страшнийь гнів!:

- Та як ти можеш таке казати? Що ти можеш розуміти? Я кохану людину, батька моєї дитини закопала в землю? Як я маю себе поводити? Та я жити не хочу! Я вмираю! А що ти? Що ти знаєш ? Які в тебе були в житті проблеми? Нема з ким на дискотеці потанцювати? Чи дівчина кинула? Що ти можеш знати про мої почуття?

В нього на очах з'явились сльози.... він прошепотів...:

-  Я з Луганську, в мій дім влучив снаряд і вбив мою матір і трирічну сестру....

Він промовив це, встав і вийшов з квартири. І не повертався цілу добу. Йому було дуже боляче. Він нікому і ніколи не говорив про це. Він боявся навіть чіпати цю тему, будь з ким. Крім того, що він з Луганську ніхто і нічого про нього не знав. Він досі не міг змиритись з цим горем, іноді його сестра приходила до нього увісні, і просила, щоб він побігав за нею. Іноді мати кликала їсти. Йому так не вистачала їх , єдиних жінок, які його так любили, і ніколи б його не зрадили. Його батько замкнувся у собі і багато працював, він постарів, дійсно постарів років на десять. Він плакав , коли бачи в Петра. Петро був копією його коханої дружини. Він кожен день ніби проживав для них всіх. Він не вірив , що ніколи не відведе свою донечку у перший клас, що ніколи не побачить, як вона дзвенить останнім дзвоником, що він ніколи не побачить, як вона виходить заміж, і її дітей. Все його життя зупинилось на єдиному синові , якого він навіть не міг бачити, бо його серце не витримувало, розуміти, що він єдинє, що він має. Петро багато разів шукав моменту розповісти про свою сім'ю Анжеліці, але завжди йому здавалось, що їй не до цього, він її жалів, і йшов сам гуляти ввечері в парк, щоб хоч трошки виплакатись і намагатись заховати це в собі. Йому дуже її не вистачало. Дуже. Все, що з ним відбувалось, він хотів подзвонити їй і розаказати, він хотів про всі досягнення сповістити її, але її не було.... Він хотів, щоб вона бачила, що він старається, що він все робить тільки для неї. Він так хотів, щоб вона, як в старі добрі часи пригорнула його до себе, поцілувала, і сказала, що все буде добре. Він так хотів її обійняти, поцілувати, побавитись з сестричкою.... Він пригадував, як він міг грубо відповісти їй, чи образити чимось, і як він із-за цього страждав....!!! Він звинувачував себе, що тоді не взяв їх з собою. Що він допустив їх перебування тоді на момент жахливої трагедії.

Йому подобалась його робота охоронця, тим , що він начебто все охороняв і контролював, він так жалів, що не зміг стати янголем-охоронцем для найрідніших йому людей. Не встиг. Не зміг. Він так хотів собі повернути сім'ю. Створити хоча б наполовину те, що було в його батька з матір'ю. Повернути жіночий дух в свою родину. Але не зміг. Та, яка так йому нагадувала його матір, просто зрадила. Все перекреслила. ВСЕ.

І ось матір дівчини, яку він врятував нагадала йому знову про його страшенне горе.Він ще з більшою силою переставав бачити сенс свого життя. Він хотів до матері. ВІн так хотів до матері.........!!!!!!!!!!!!!!

Він прийшов додому на наступний день дуже пізно, він сподівався, що мати Даринки спить. Зайшовши до хати , він почув запах, запах дитинства. Її мати приготувала йому вечерю. Вона підійшла до нього і промовила:

- Дякую, що ти врятував мою дочку! Ти наш янгол-охоронець! Вибач за все погане, що я тобі сказала. Я так боялась,що щось може статись з тобою. Ти став мені, як син! І я дуже хочу, щоб ми вдвох впорались з тим жахливим болем, який наче величезні зуби крокодила впивається в наше серце кожного дня. Я так хочу, що ми змогли вижити і витягнути Даринку! Все буде добре!

Вона обійняла мене, і наче все в світі перестало для мене існувати. Наче моя матір через її руки передала мені любов з небес.Все страшне забулось на одну мить, зрада Анжеліки перетворилась просто на попіл. Я в один прекрасний момент зрозумів, що є мені для чого жити, є . Що я когось врятував. Що я для чогось на цій землі потрібний.....Що я повинен підняти на ноги ту, яка мені подарувала надію на життя.