Глава 6 "ВтраченоЇ дружби не повернеш!!!"

Я сподівалась все таки на те, що Анжеліка хоч трошки перестане з часом бути такою самозакоханою і почне звертати увагу на якісь проблеми інших людей. Вона все не могла зрозуміти, що світ обертається не тільки над нею, а й над сімома з половиною мільярдами людей. Вона була в жахливому стані, вона була товста, вона була нерозчесана, нафарбована, як бабуся. Мені навіть здавалсь, що краще ніяк не нафарбуватись, чим так, як вона. Я вона могла довести себе до такого стану? 

Коли вона побачила мене,  в неї потекли сльози.

-Я так рада тебе бачити! Я так скучила!

В мене в думці промайнуло: " Ага, звичайно скучила, тому і не цікавилась моїм життям, тому і не знаєш нічого про мене ВЗАГАЛІ!"

- Я теж рада тебе бачити!  сподіваюсь, ми вирішимо питання з тобою, як нам жити далі!

- В якому сенсі НАМ? В мене таке горе, а ти начебто в столиці себе непогано почувала!

- Анжеліко, нам є , що один одному розповісти, я вже не студентка Київського політеху!

- Тебе відрахували?

- Про це потім, не хочу вже з порогу міста про це згадувати! Якось поговоримо!

Анжеліка трошки засмутилась, вона зрозуміла, що не одна вона страждальниця в світі, і що прийдеться не тільки розповідати про своє жахливе життя! А й ще слухати когось.

Саме тоді, в той самий момент усвідомила, куди я потрапила, саме тоді я зрозуміла, що людина, з якою я так хотіла зберегти відносини гнила.І що мій приїзд був великою помилкою. Мені стало гірко від цього. Але все ж таки, я дійсно відволіклась від всього бруду, в якому я купалась  в Києві. Тут раздався мені дзвінок.Дуже рідко мені дзвовинили. Зазвичай я мамі дзвонила. Це вона і була.

-Даринко, тато повертається, вже післязавтра він виїздить до Харкова! Ти коли приїдеш?

Моє серце в той момент запалилось щастям, вперше за роки я дійсно відчула і пригадала , яке воно почуття щастя. Я так хотіла його побачити! Так хотіла, щоб він більше ніколи і нікуди не їхав! Я так хвилювалась за нього! Я хотіла вже все кинути, стрибнути в той самий потяг, на якому приїхала, і їхати на ньому до свого батька! Повішатись йому на шию, і довго-довго висіти, не пускаючи його ні на мить від мене!

- Урррааа! Мамо, я дуже щаслива! Не переживай, я скоро буду! Точно на довго не затримаюсь!

Анжеліка трошки здивовано на мене подивилась.

- Я не на довго? Ти ж без унівеситету тепер! Куди тобі спішити?

- Тато повертається! Я нарешті його побачу! 

- З заробіток? Так хай їде через нас! Щоб ти не їхала до Харкова!

- Анжеліко, вислухай нарешті, ти мало чого знаєш, він не на заробітках!

- А де? Де ж його стільки носило!? Що ти так давно його не бачила, і готова все кинути і їхати!?

- Він воював..... в АТО! Він повертається до нас НАЗАВЖДИ!

- Як АТО? Ммммм...що я йому на старості в голову зайшло? Кинув твою мати? Цікаво! Тепер зрозуміло! Ясно !

І це була вся її реакція на те, що я їй сказала. Розумієте? ВСЯ! Ось так і помирає дружба! В нецікавості головних подій до життя твого друга! Ти наче вислуховуєш його проблеми, виліковуєш від них, ніби брудний посуд, вимиваєш від всього гидкого , що було  ним! А коли він тобі потрібен? В нього завжди є інші турботи і інше! Хіба це дружба?

Я не хотіла навіть їхати до неї! Мені було приємніше залишитись на ночівлю в якомусь хостелі, ніж терпіти її присутність поруч! Я корила себе за неправильний вчинок, приїзд сюди за те, що жаліла її, що навіть, коли в мене помер хлопець, я перш за все втішала її, бо її кинув хлопець!

Я в один момент просто зрозуміла, яка я була весь час дура! Як я могла впустити, хоч на хвилину до себе в життя цих всіх людей, для яких перш за все було задоволення власних потреб а потім вже моє життя. Я  тоді в перший раз натикнулась в себе в роздумах на думку, що Анжеліка - це жіночий варіант Анатоліка! Що єдине, що їх розрізняє - це стать і те, що Анжеліку життя пошарпало трошки більше і в неї було велике кохання, якому вона дійсно віддалась. Але всі повадки, увага тільки на собі, на власному горі, роблення людям шкоди, а потім як би "щире" каяття, це  було не від'ємними рисами харакатеру цих двох людей, які мене оточували. Їй треба було піти за нього заміж! Їй треба було смозакохано жити в столиці. Що її потягнуло в маленьке місто з чарівною архітектурою? Що її потягнуло до навчання на філології, якщо в неї немає душі? Якщо все,що вона любить....це був він..він, який пожалівся на страшну долю, і вона зразу кинулась його втішати, хтось переплакав її, тому її це зачепило. Їх об'єднувало тільки те, що в них був спільний поганий вчинок! Будь то різні вчинки, вона навіть не хотіла б слухати його! Вона б не жаліла його. Або б це було, як у випадку із Остапом, коли вона переживала, переживала "начебто" за мене, а потім і думати забула про моє життя!

Після того лиха, яке сталось зі мною, я змінилась, я стала бачити все таким, яке воно є, я перестала жаліти людей, які не варті того, єдине, я вже з нетерпінням чекала, яке "горе" могло з нею статись!

Ми гуляли містом. Чарівним містом! Повернути три роки назад, я би вступала саме в це місто. Воно було дивовижне. Я, при всій повазі до Києва, в архітектуру якого, я була потайки закохана, це місто було ближче до мене. Ці вузеньки вуулички, старі австрійські будиночки, навіть панянський дух аристократизму захопив мене. Кожен українець має бачити це місто! Які дивовжні церкви! Зі всією повагою до короля туризму в Україні - Льовова, це місто мені було ближче.

Яка контрасність! Споруди, яки варті бути в списку спадщини ЮНЕСКО, і розбиті дороги, вбогі будинки простого люду і повна відсутність шани до об'єктів, які з кожним туристом вдихають життя цьому місту.

Ці дивовижні краєвиди рел'єфу мене зачарували! Первали височин , які ніби танцювали вальс з будиночками, якими височини були вкрашені. Це місто було справжнім відкриттям для мене. Ніби це місто постукало в моє серце і попросило трошки спочити, а я виділила навіть окрему кімнату для нього, і залишила його там назажди!