Глава 5

Він довго-довго говорив мені про свої почуття до мене. Я слухала, і навіть не задумувалась про те, що мені дійсно було приємно проводити з ним час. Про те, що він дійсно зовсім не схожий на свого брата і мого чоловіка. Я зрозуміла, що якщо і треба було за когось виходити заміж, зберегаючи при цьому свою гідність і повагу до Остапа, то це за нього. Він би ніколи мене не образив. Він все знав про моє життя. Знав, як я важко пересла втрату Остапа. Знав, як я не можу підпускати до себе чоловіків. Знав би, що я б була для нього ідеальною дружиною і , можливо б , колись, Остап би відпустив мене до іншого. Я розуміла, що він прекрасна людина. Я розуміла, що мені треба починати все ж таки якось змиритись вже з думкою про те, що Остап на небесах. Я розуміла, але ще була не готова до цього! Юнацьке серце не могло ще витримувати такого гострого болю. Гострого болю втрати. Я все думала про свої почуття, поки він говорив, і хотіла вже перейти до того, до чого він власне веде, і раптом його промова змінила різко кут нахилу: 

-.....Даринко, справа в тому, що побачивши тебе, в такому стані, я був нажаханний до пів смерті, в мене було бажання дійсно його вбити. Але прийшовши додому, зайшовши в його кімнату, я  побачив, що він наковтався якихось таблеток, він лежав на підлозі, мати забігла за мною , і втратила свідомість. Я ледь їх не втратив. Мати і його повезли на машинах до лікарні. В матері інфаркт, ледь врятувала, сказала, що якщо б хоч на трохи запізнились, ми би її втратили, його також вдалось врятувати...... - ,

Я все це слухала з жахом в очах, я не могла в це повірити, більше всього на світі я боялась, що мені колись доведеться ховати свого чоловіка, який би він поганий не був, я все чекала, коли він докаже, чи живий там Анатолік.

-.... але він тебе кохає, він каже, що не дозволить нам бути разом, не віддасть тебе нікому, а матір не можна хвилювати, а вона вважає, що все із-за тебе...

Матір вважає? Я і сама така вважала! Я не могла повірити в те, що із-за мене могло піти  з житті дві людини, одна з яких зовсім ні в чому не винна! Мені ставало дуже лячно.

-.... я так не вважаю, але не знаю, як жити далі, що мені робити. Скажи Даринко, що мені робити? Я дуже тебе люблю, я щиро тебе люблю! Я не знаю чи зможу я прожити життя з думкою, що тебе ніколи в ньому не буде! Ніколи!

Я розуміла, що із-за мене в сім'ї відбуваються сварки, що в них руйнється родина, і що все це соже закінчитись смертю одного з її членів. Мені було комфортно з Ярославом. Але я його не любила. Я не хотіла знову заводити відносини, в яких я люблю третю , загиблу людину. Я розуміла, що можу його також до вести до поганого фіналу. Що нічого з цього не вийде.Що він заслуговує, як мінімум любові. Що він заслуговує всього самого найкращого, що може йому запропонувати жінка! Я довго мовчала, не знала, що відповісти, не знала , як я зможу знову бути без його підтримки, без людини, яка знала про мене, напевно, більше ніж я сама. Але я мала, я мала це зробити, поки не пізно. Він мені в той момент, став знову дуже схожий на Остапа. Це було дуже важко. Ніби йому я це кажу... Я дійсно хвора.... дуже хвора!

- Ярославе, послухай мене будь-ласка! З цього дня, я забороняю тебе мене відвідувати! Ми забуваємо один і одного і більше я не псуватиму тобі життя! Ти маєш розуміти, що важливіше за родину немає нічого. В нас все одно нічого не вийде. А якщо трапиться біда, це буде на моїй совісті! Я більше не хочу тебе бачити! Якщо ти приходитимеш до мене, я ніколи не вилікуюсь і буду лежати тут вічно. Ти мені дуже нагадуєш його! Мені важко.... мені боляче... дуже боляче...

- Я не зможу без тебе....я тебе л....

- Все ти зможеш! Ти знайдеш собі здорову, а не хвору, яке любитиме всім серцем тільки тебе , і не буде в її серці навіть місця для когось ще...!!! Я тебе дуже прошу! Ти, як ніхто інший знаєш, що я досі люблю Остапа! Ти , як ніхто інший знаєш, що я не проживу з тобою , не думаючи кожного вечора про нього....він в моєму серці.... я незмирилась , і не знаю, чи змирюсь з цією втратою!

Я ніколи не забуду його очей, коли я це сказала, я ніколи не забуду того вбитого моїми словами хлопця,який тоді все ж таки залишив мою кімнату, я ніколи не забуду його стогнів і істерики, коли він йшов по коридору і не розумів, що відбувається. Що все кінчено! Раз і назавжди! Що більше немає надії! Жодної надії немає. Вона вмерла разом з частинкою серця його матері.Вмерла назавжди!

Я лежала вже  кілька місяців в лікарні, я вже менше бачила поганих снів, лікарі казали, що я йду на поправку. Мати була щаслива. Дуже щаслива. Вона хотіла, щоб я найскорше оформила розлучення і їхала додому. Додому, куди скоро мав повернутись тато. Я почала частіше про нього згадувати і хвилюватисб. Моя перенесена психологічна травма відходила на другий план. Хоч мати і хотіла, подати позов до суду на Анатоліка, я вмовила її це не робити. Я розповіла, що він зробив з собою і вона погодилась цього не робити. Лікарі обіцяли, найскоршим образом мене виписати. Аж ось і настав цей день. Мені не було куди йти, мати знімала квартиру в Києві, бо мала за мною доглядати, я туди і поселилась.

Перше , що я зробила так це  зрозуміла, що так не може продовжуватись далі моє життя, все зайшло надто далеко. Я ніколи не зможу прожити життя за Остапа. Я це нарешті почала розуміти. Я не зможу просто не зможу навіть закінчити того університету після всього.Я не мала виходити заміж за одного, щоб справдити мрію в реальність іншого! ЦЕ НЕПРАВИЛЬНО! 

Я пішла і забрала документи з університету, я дуже боялась зустріти його.... мені ще інколи снились страшні сни з ним. 

І ось одного дня до мене подзвонила Анжеліка:

- Даринко, мені боляче, мені прикро, що ми не спілкувались, приїдь будь-ласка до мене! Я тобі все розповім! Я не можу це перенести, просто не можу!

 Я навіть ні думаючі не про що, навіть нічого не питаючи, захотіла поїхати, я мама вилікуватись ще від одного міста.... це було мені необхідно... повертатись додому мені було б ще зарано і боляче, я вирішила, що поїду до нею і допоможу хоть одній людині, а мати поїде додому і чекатиме на мене з батьком!