Глава 3

Я була в шоці, що таке зі мною могло трапитись, я лежала в лікарні і не розуміла,чому саме я тоді втрапила під ті колеса, чому саме мене збила та машина, чому саме в тій машині сидів він, він, той, про кого я постійно думала, і чому він нічого не зробив, для того, щоб врятувати мене від смерті???

До мене кожного дня ходив мій однокласник Остап, той однокласник, який більш за всіх з мене знущався і вмовляв інших це робити у школі. Я думала, що це знову якийсь прикол, що він хоче жорстоко наді мною посміятись. Коли мені вже стало легше, мати почала розповідати мені, як вона вдячна Остапа за те, що він мене врятував, що якщо б не він, то невідомо, чи все би так нам обішлось. Вона розповідала, що він кожного дня дзвонить і питає, що треба принести мені. Я здивувалась. Була приємно вражена. Проблема однакласників в тому, що ми завжди бачимо один образ, який закарбовано у нашій пам'яті, ми не можемо побачити інші сторони цієї людини, бо тут грає звичка. Я навіть захотіла з ним поспілкуватись, мені було важливо знати, для чого він до мене ходить! Можливо, з ним зіграда злий жарт жалість до мене? Якось неприємно відчувати себе такою жалюгідною. Він прийшов через декілька годин, як пішла мама.

- Привіт, Даринко! Ти вже краще себе почуваєш? Як твої переломи!?
- Остапе, ти мене лякаєш! Ти ж забороняв всім зі мною спілкуватись, а тут я тобі натиснула на жалість і ти приходиш до мене, як на роботу!?

- Я вибачався перед тобою вже мільйон разів, і буду продовжувати це робити, поки ти врешті-решт мене не пробачиш! Я каюсь, що був таким безсердечним! Я хочу все змінити! Я хочу, щоб ти побачила в мені іншого Остапа!

- Для чого це все тобі треба!? Я щиро дякую тебе за врятування, ти мій другий батько напевно, але не розумію, що тут відбувається!?

Мені було прикро розуміти, що людина, яка була винна в цій аварії , і в яку я була закохана нічого не зробила для того, щоб я зараз дихала, а людина, яка просто проходила повз, врятувала мені життя , кожного дня приходила і доглядала за мною, і хотіла стати ближчою до мене. Я відчувала це! Це неможливо було не відчувати! 

- Я, здається, закохуюсь в тебе! Ти мені стала дуже близькою!

Я оторопіла, я навіть уявити собі цього не могла, що колись Остап Бевз зізнається мені в почуттях, коли все моє тіло буде перебито і заховано у гіпсі! Життя дуже непередбачуване! 

Що я могла відповісти на ці слова? Да нічого! Я нічого крім знущань від цієї людини не бачила! Так, він врятував моє життя! Так, він вже місяць турбується про мене! Але, що ж мені зробити, якщо ті сльози, які я виплакала із-за нього у школі не забудуться ніколи в моєму житті! НІКОЛИ!!! 

- Я розумію, що ти ображена на мене за те, що я чинив тобі в школі! Але я хочу завоювати своєю турботою хоч трошки почуттів до мене? Я тобі пообіцяю, що ніколи не зроблю тобі більше боляче! І що все життя, як би там не було, я буду поруч, і завжди підтримаю тебе.

Ці слова закарбувались в моїй пам'яті на все життя.

Мене вражала його чуйність до мене. Вражало, як людина може змінитись, коли справді кохає, і все породжувало і в мене почуття до нього. Я почала розуміти, який мерзотний той хлопець, до якого як так довго живила свої почуття. Я почала розуміти, що в уьому світі можна бути не тільки нещасною, а ще коханою і щасливою. 

Остап став для мене всім. Він виходив мене, він своїю любов'ю вилікував мені всі рани. Він опікував мене, як підбиту пташку ветеринар. Мої батьки щиро раділи за те, що я потихеньку починаю ставати на ноги. Він допомагав мені з навчанням. Я мала здати все вчителям екстерном. Він мене готував до всіх контрольних, як тренер боксера до бою. Він став мєї головною підтримкою і опорою!

З ним я зрозмуіла, що можу все! Що я дуже сильна! Що всі перепони я здолаю. Що все в житті в мене складеться якнайкраще. Єдине, що я розуміла ще, коли побачила, що Анжеліка цілується з  тим...ним...., що не всі почуття до нього в мене вмерли, що залишалсь дрібочка ревнощів, бо те, що він тоді навіть не викликав швидку, не вкладалось в мене в голові. Як можна не викликати швидку людині, яка цього терміново потребує? Мені було це дико! Дико і боляче це усвідомлювати!

Остап - людина, яка наново вчила мене ходити. Він подарував мені друге життяв той момент, коли інший мало її не відібрав! Я навіть не знала, чого в мене було до нього більше : вдячності чи любові? Це було дуже складно! 

- Я подарую тобі весь світ!,- казав він мені, коли ми гуляли в парку.

Ці вечора з ним , я ніколи не забуду! Коли ти виходиш.... і довго, довго йдеш назустріч своїй любові, аже серце задихається від того, як ти швидко хочеш його побачити.Він вхоплює тебе за талію, трошки піднімає і цілує, цілує так, що ніби весь світ обертається навколо вас!

Я ніколи не забуду його очей, очей, які виблискували, ніби діаманти. Вони горіли коханням, горіли бажанням, щоб я була завжди тільки його. НАЗАВЖДИ! 

Коли я мерзла, він завжди віддавав мені свою куртку, коли мені було душно, він махав переді мною всім, чим тільки можна. 

Я постійно думала, що він би був чудовим чоловіком і батьком для своїх дітей. Що та, хто його отримає на все життя, стане найщасливішою жінкою!

Його мати мене не сильно добре сприймала, вона вважала, що ми забагато часу проводимо разом, і що я йому тільки заважаю вчитись. Кожного вечора вона кричала на нього за те, що він міг прийти пораніше і зробити більше домашньої роботи. Кожного вечора він заходив в кімнату і одразу дзвонив мені по скайпу, щоб трошки поговорити, і побажати мені спокійної ночі!

Він був ідеальним....