Глава 2

Ярослав все зрозумів. Зрозумів, що його брат став жахливим насильником. Що він таке зробив з коханою йому жінкою. Перше, що прийшло йому в голову - це його вбити. Його не хвилювали наслідки і те, що несе за собою цей жахливий злочин! Він пригадував всю дорогу додому її згаслі очі, і це ще більше розпалювало в його серці полум'я ненависті до рідного брата. Брата-насильника. Він пригадував всі подробиці її життя, повного горя і болю, які вона йому колись розповідала. Ярослав не міг повірити, що саме його близький родич став жахливим палачем для цієї бідної дівчинки. В голові в нього крутилось багато поганого, багато того, що ніколи немає приходити в розум християнину. Він корив себе за те, що він тоді поїхав, що кинув її саму в цьому величезному місті. Що був би на місті Анатоліка хтось ще гірше, він би міг її зараз вже не побачити. 

Він забіг додому зі звірячими очима. Очі палали люттю. Мати дуже сильно злякалась, і почала кричати:

-Ярославе, що з тобою, дитино? Що сталось?

-Де він? Я його вб'ю!

-Ярославе, побійся Бога! Він твій брат!

-Він не людина. Він хижий звір! Гвалтівник!

-Ярославе, я помру, якщо щось погане станеться!

І в неї запаморочилось у голові. 

-Мамо, вибач мені! Мені просто треба з ним серйозно поговорити. Повір мені.

-Він у вас в кімнаті.

Я зайшов і побачив, як лежало тіло на підлозі і біля нього валялось куча пігулок.

Я втратив дар мови. Мати зайшла слідом за мною і побачила цю страшну картину. Вона втратила свідомість.

-Тату, швидко викликай швидку, тату! Вони можуть померти!

Він подумав, що все це розіграші, щоб відволікти його від його відпочинку. Він навіть не рушив з місця, щоб перевірити , чи правда, чи шутка.

Я швидко побіг до домашнього телефону, і почав викликати швидку. Поки її чекав, я намагався знайти якісь пігулки від серця, чи хоч якось привести свого брата до тями.Швидка приїхала досить швидко, мені прислали дві машини, перша забрала швидко мати, то була спеціальна з дефібриляторами, щоб на крайній випадок проводити реанімацію серця, а інша забрала Анатоліка, і почала вже там промивати йому шлунок. Тато, нарешті, піднявся з крісла і зрозумів , що відбувається. Ось ось він міг втратити рівно половину своєї сім'ї. Я йому дав доручення, щоб він їхав на швидкій з Анатоліком.

Я поїхав з мамою, я навіть собі не увлявав , що ось так я можу її втратити, що ось так може закінчитись її життя. Я завжди намагався бути хорошим сином, завжди бажав їй тільки добра і щастя , і ось я везу її на швидкій на її життєвий вирок.

Нащастя, вдалось врятувати і матір і брата. В матері стався інфаркт. Її ледь-ледь врятували. Лікарі сказали, що якщо б швидка приїхала б на п'ять хвилин пізніше, то вона би померла. Так важко усвідослювати те, що якщо б ти на кілька хвилин не встиг щось зробити в своєму життя , то це б забрало в тебе найріднішу людину на всьому світі. Що може бути гірше, ніж втрачати рідну мати? Ту, яка мучилась на пологах і віддала частинку свого здоров'я тобі. Хто більш за всіх на світі завжди за тебе хвилювався. Хто більш за всіх вклав в тебе всі свої сили і сподівання! Хто не спав ночами, не спав, коли ти хворів, і хто, можливо, зміг би віддати за тебе своє життя, якщо б диявол запропонував вибір. Серце матері не може витримувати болю рідної дитини. Ось і її не витримало. Їй вистачило декілька хвилин подивитись на його тіло, з якого йшло життя, для того , щоб віддати Богу і своє життя.

Як страшно дивитись, як рідній твоїй людині знову заводять, як мотор в старій машині, серце. Як важко бачити тіло, з якого майже пішло життя, але залишилась крапля надіїї на те, що все буде добре.

Перше, що вона запитала,коли прийшла до тями - це те, чи живий її молодший синочок. Живий! Звичайно живий! Він не міг так вступити з рідною матір'ю. Він не міг покинути її на цій Землі, а сам відлетіти на інший світ. Він мав вижити!

- Мамо, він живий! З ним все добре! З ним тато! 

- Тато, а якже футбол?

- Мамо, він змінився, він став таким турботливим! Ти маєш побачити його таким небайдужим.

Їй одразу полегшало на серці. Я це відчував! Я мав підняти її на ноги. Я просто мусив це зробити. Вона дала мені життя, а я мав зберегти життя їй!
В Анатоліка теж все було погано , після промивки шлунку в нього почалась агонія. Батько, напевно, вперше в житті заплакав. Він злякався, що може втратити свого нащадка. Він налякався, що присвятив все життя собі і своїй улюблений грі, і так не зміг з ним побути достатню кількість часу в його житті. Він почав себе проклинати, винити у всьому, що сталось у їхній родини, він боявся навіть дзвонити свому старшому сину, щоб дізнатись про стан його дружини. Тої дружини, що терпіла його байдужість майже все їх подружнє життя. Хто сприймала його таким , як він є , і не робила його життя нестрпним. Тої, хто подарував йому двох чудових синів, які могли б грати з ним інколи в футбол. ВІн в одну мить зрозумів, як же сильно він її кохає. Як він сильно любить свою родину, і як він ненавидить себе, що приділял їм замало своєї батьківської уваги. Йому було соромно, що він, як чоловік в домі, що він, як батько синів зміг допустити таку ситуацію в своєму домі. Йому було боляче, що він навіть не знав, що могло довести його маленького хлопчика до такого кроку, він навіть не знав, що його дружина зараз лежить в психіатрічній лікарні, і що в нього зараз дуже важкий період в житті. Ось вони вже і в лікарні, його продовжували рятувати. Його життя висіло на тонесенькому волосочку.

Лікарі врятували життя Анатолію. Він прийшов до тями. Він відкрив очі і побачив батька. Перше, що він запитав у батька:

- Навіщо? Навіщо ти мене врятував? Я згубив її!

- Синочку мій, синочку! , - і потекли градом сльози у батька.

- Ти плачеш? Я що помер?

- Ти живий! Живий, мій хороший! І ти проживеш довге і щасливе життя! А я буду завжди поряд! Я ніколи більше тебе не залишу! Ніколи!