Глава 20

Я вбив свого батька. Просто вбив. Мене не покидала ця думка. Я сирота , в мене намає нікого. Мати мене не покликала навіть на похорон. А я би і не пішов, останній раз, коли я бачив батька, він хотів мене вбити, нащо мені було дивитись на переможеного гравця-чемпіона? Мене дуже чіпляло, що мати вигнала мене. Мені так було важко це зробити, але я це зробив заради нас! Я розумів, що рано, чи пізно він вб'є мене або матір. Навіть за те, що вона відправила його до клініки, він би міг з неї смертельно познущатись. Я врятував, як мінімум три життя,а може і чотири(  життя Анжеліки), я намагався настраювати себе так для того, щоб змиритись з тим, що я також став хижим звіром, можливо, набагато гіршим за батька. Мене постійно мучила думка: " Чим я кращий!? Чим я кращий за нього, адже пішов на вбивство свого батька?" . Я постійно у думках намагався себе виправдати, виправдати тим,що це помста за трьох моїх ненароджених братів та сестер, помста за всі побої, які він мені заподіяв, помста за мати, яка завжди світилась, як ялиночка на Новий рік, синьо-зелений кольором і сама стала психічно-хворою раз його сміла захищати. Я намагався виправдати себе, але ж вбивство не виправдаєш. Ніколи і нічим. Я намагався якось забутись, врешті-решт, вирішив поїхати в село до матері, і там трошки пожити.Приїхавши туди, я розумів, що треба яось зароблят гроші, щоб якось виживати, я влаштувався на овочеву базу вантажником, і почав по-трохи заробляти собі на життя. Дім, в якому я жив, по-трохи развалювався, я досить часто ночував у компанії мишей та пацючків. Одного разу у дів заповзла навіть змія. Я розумів, що довго так не протягну, і що взимку, я тут помру від холоду. Я ще більше працював, брав подвійні зміни, щоб менше часу проводити у будинку і думати. Думати про те, що я вбивця, що я вигнанець, що я сирота. Я починав себе жаліти, на стільки, що аж самому становилась бридко від цього. Я навіть забув думати про Даринку, в мене було стільки проблем, я мав виживати просто, що часу на неї в мене не було.

Я розумів,що мен треба накопити на зйомну квартиру і їхати до міста,там шукати роботу і жити...Я поїхав до Полтави, бо не міг жити в місті, де похована мною вбита людина. Батько приходив до мене уві сні, приходив і їв ті кекси, їв і починав помирати, я просинався в сльозах. Одного разу, я навіть ледь-ледь не покінчив з собою.  

В Полтаві, я влаштувався слюсарем,знайшов собі недороге житло і жив. Жив і працював. Я занадто економив, їв в найбідніших найдешевших їдальнях, і в мене почалась по-трохи відкладатись маленька сума.Я намагався цим браком їжі і голодом покарати себе за вбивство, на роботі я робив три норми, таким чином ніби відробляючи свій злочин. З кожним днем я все більше і більше розумів, що ж я накоїв, і від цього мені було дуже боляче. Боляче жити. Навіть не жити, а існувати. Батькові побої для мене були не такі болючі, як думка про те, що я став таким, як він, хлоднокровною вбивцею. Тільки він нас вбивав морально, а його вбив фізично.

Я не розумів, як це мені пережити, не розумів. І не хотів розуміти.

Пройшло півтори роки з дати його смерті, я хотів повернутись додому і нарешті побачити мати, хоча б на декілька хвилин. Я на збирав певну суму грошей, і хотів їй дати грошей на її життя. Я приїхав до Харкова.Мені було моторошно їхати повз всі лікарні міста. Я хотів вилікуватись сам від цього почуття провини. Я стукав в двері. Я стукав довго довго, поки мені не відчинила якась дівчина. Вона мені сказала про те, що тут живе зі старенькою, за якою доглядає, та їй віддає свою песію. Старенька-інвалід . Це була моя мати. Коли я її побачив, мене охопив жах. Вона постаріла років на тридцять по вигляду. В неї відмовили ноги від п'янства і вона найняла тендітну дівчинку, яка мала за нею доглядати.

- Мамо, що ви з собою зробили?

- Я так давно тебе чекаю! Вибач мене! Я так хвилювалась за те, що прожила все своє життя заради одного чоловіка, якого без тями кохала, а він не любив мене і не був вдячний ,напевно ,ні хвилини з того життя. І я злякалась, злякалась, що виховала такого ж самого, який крім фізичної розправи нічого не несе в цей світ, якому байдуже на почуття його рідних. І байдуже на ту несамовиту біль, яку відчуває його родина! Я знала, що ти повернешся! Але не знала, чи дочекаюсь я цього. Ьепер можа і спокійно вмирати мені.

-Мамо, що ж ти з собою зробила! Не було не секунди, як я не пожалкував, що його немає, я не знаю, як можна вилікувати цей біль вбивства. Біль вбивства, який я завдам сам собі! Я тобі обіцяю. Що я не буду таким не буду таким ніколи!

Я залишився з мамою, почав працювати в рідному місті, заробляти кошти на сиділку для мами і наше життя. Я дозволяв собі іноді відпочивати у клубах. За життя батька такого ніколи не було. Пізніше восьмої години, я не мав бути на вулиці! Одного разу я зустрів, зустірів ту Анжеліку, яка була моєю першою і останньою дівчиною. Вона дивилась на мене ненависним поглядом, мене це зачепило. Я підійшов, наговорив їй багато грубощів, і вона віддалась мені. Віддалась мені без крапельки вагання. Вона досі кохала мене. Досі. А я навіть не згадав її ані разу, після побиття її батьком.  Я їй розповідав багато про любов, мені так потрібна була тоді чиясь любов. Я багато говорив того, чого не відчував. Я знав, що вона поїде на навчання і це все закінчиться також раптово, як і почалось. Але одного вечора вона мені сказала про свою вагітність.Як я міг відреагувати? Мені непотрібна була ця дитина і вона. Тільки після її аборту я зрозумів, зрозумів, що я роблю...я зрозумів, що вчиняю так само, як і мій батько!

Що вбивши його, я не вбив його в собі! Що вона - це моя мати багато років тому. Що я не дозволю нікому ображати свою матір. Ніколи і нікому!