Глава 16

Ось і прийшов день нашого весілля з Даринкою. Я був на сьомому небі від щастя. Єдине,що мене засмучувало так це те,що її вираз обличчя в будь-який інший день зовсім не відрізнявся від виразу обличчя в день створення нашої сім'ї. У нас впринципі було якесь дуже дивне весілля. Вона погодилась тільки на розпис у РАГСі , ніякого вінчання вона не хотіла. Мої батькі хотіли подарувати нам з нею медову відпустку на Шрі-Ланці, але вона не захотіла нікуди їхати, і сказала, що взагалі не хоче жодних подарунків. В ресторані мали бути тільки її батьки і мої. Вона навіть не хотіла весільної сукні. Дуже дивна наречена. Обручки вона попросила, щоб були срібні не дуже великі. Все якось незрозуміло скромно і загалом ніяк. В РАГСі вона була старому платті з випускного, воно було бежевого кольору, ніякого макіяжу і зачіски вона не захотіла. Мені було навіть соромно за те, що в мене наречена так виглядає. Я був радий, що вона стане офіційно моєю і нарешті можна буде її обійняти, поцілувати, покохатись, але мені це все було незрозуміло. Вона шла з настроєм на це вессілля, як на погибель.Коли нас питали, чи беремо ми один одного за законного чоловіка і дружину, вона дуже довго мовчала, перед тим, як відповісти так. В неї сталась з батьком перед РАГСом якась серйозна розмова, після якої вога взагалі мовчала і не говорила. Тільки часто ходила до туалету і поверталась звідти з червоними очима. Батько і мати її також були дуже сумні. Якась дивна родина. Як можна виховати щасливу дитину,якщо ви самі чорніше тучі на небі. 

Мої батькі почались також не були дуже щасливими. Мати плакала вже тиждень, бо Ярослав кудись зник, а в батька був важливий матч з футболу сьогодні, який він мав пропистити із-за мого весілля. За столом була гробова тиша, як на поминках, не вистачало тільки, щоб всі присутні плакали. Хоча кожен з них був ось-ось на зриві до істерики. 

Все,ніби натякало на те, що нічого доброго з цього не вийде. Але я був по-своєму щасливий і з нетерпінням чекав шлюбної ночі.

Шлюбна ніч наступила, вперше ми ночували разом в своєму домі , в одному ліжку. Даринка подивилась на мене, зрозуміла, чого  хочу і сказала:

- Вибач мене, але я не можу....просто не можу.... мій батько... воює в АТО, кожен день може бути для нього останній...,- і гірко заплакала. 

Я собі внушив, що із-за цього вона така сумна сьогодні весь день, що летіти нікуди не хоче, тому, що боїться, що з ним щось станеться, а її не буде на батьківщині. Я все списав на це. І почав її втішати. А після того, як вона трошки відійшла віт стресу, я уклав її спати. Я тоді ще не розумів, що цей початок- це початок кінця.