Глава 10

Петро дуже боляче сприймав розрив з Анжелікою. Всі ці два з половиною роки вона постійно була з ним. Йому було бридко навіть ходити по гуртожитку, він згадував, як вони в кожному кутку цілувались, обіймались, і який він був щасливий, що на чужині знайшов кровинушку. 

Петро запропонував їй зустрічатись ще наприкінці вересня на першому курсі. Вона його постійно підтримувала і підбадьорювала на початках по навчанню. Він навчався на юридичному факультеті, а вона на філологічному. Він, хлопець-переселенець, в якого не було великого достатку в родині, бо майже все вони залишили вдома в Луганську: свої дві квартири, будинок, бізнес. Петро звикав жити в гуртожитку і навчатись серед цвіту молоді Західної України, найбагатших в університеті студентів-нероб, в яких було все... все, що було кілька років тому, а може  ще й в три рази більше, у нього. Але не відміну від Петра в них було наразі все...все крім мізків.. На кожній парі вони вихвалялись, в кого батько чи мати займає престижнішу посаду в своїй області чи районі. Дивно дивитись на те, як цвіт села вважав,що,якщо  його батько має дім і трактор, то вони разом вже повелителі світу. Важко ,впринципі, дивитись людині зі Сходу на вихваляння західних українців. Важко навіть порівнювати ці два світи, в одному з яких більшість навіть не витримує жити і в погоні за кращим життям їде закордон аби бути слугою для іншого народу.

Важко розуміти, що тут ти ніхто. Що на кожному кроці, чуючи, що ти зі Сходу, замість співчуття, терпіти приниження гідності. Він не розумів, за що йому таке покарання? За що він терпить це? Він же так само, як і вони   любить Україну і бажає їй тільки миру, він сам на своїй шкурі переніс ці воєнні дії, і все одно, будь-якими засобами, залишився з рідною ненькою.

 Коли він був в школі, в його будинок влучив снаряд, його мати і молодша сестра померли. Петру було всього шіснадцять, його матері тридцять вісім, а молодшій сестрі всього на всього три. Батько, тільки-но поховавши дружину і доньку, одразу забрав свого сина і мати з батьком і перевіз в місто, де жили родичі померлої дружини, в Ніжин. Його батько втратив все. Втратив свою власну бізнес-імперію. Втратив кохану дружину і доньку. Втратив всю нерухомість, на яку він працював з шіснадцятирічного віку. Він все кинув, бо боявся втратити останню ниточку їхньої родини. Останню ниточку від коханої дружини. Його сина Петра.  Війна в нього забрала все. Війна....яке це страшне слово. Війна, коли вона вже нарешті закінчиться?Війна..

Війна на Сході знищила багато сімей і сподівань.Війна забарала багато безневинних жіттів. Війна забрала багато цвіту української нації. Розстріляла наше Відродження вкотре...

Батько влаштувався адміністратором в місцевий ресторан в Ніжині. І майже всі зароблені кошти, крім як на їжу, він витрачав на репетиторів для свого єдиного нащадка.Петро не міг підвести батька, не міг підвезти мати, він взагалі не гуляв. З середини десятого класу, як вони переїхали до Ніжину, і до останнього ЗНО, він постійно вчив, він не виходив гуляти, він не з ким не спілкувався...він вчив. Хоча міг би собі, як багато пільговиків, дозволити собі розслабитись і нічого не робити, все одно пільговику не мали б сказати "ні!".

Петро старанно вчив історію України, і все ні як не міг зрозуміти, як це його рідна ненька вкотре вступає на ті самі граблі. Він не міг зрозуміти, коли вже його нація почне розуміти, що вона обирає депутатів, не для, того, щоб на них працювати, а для того, щоб (ключове слово) ВОНИ на неї працювали, і забезпечували всіма умовами задля розквіту життя в Україні. Про війну в усіх століттях, йому було дуже боляче читати, він знав, що воно таке. Йому було особливо боляче читати про спалення Києва Батиєм,  для нього вогонь був страшним злом, яке приносило жах. Він бачив багато смертей . Головне, що він бачив смерті рідних. І воно вночі стояло в нього перед очима. Ні в чому не винна його сестра, лягла в труну. А заради чого ? Заради чого вона померла? Якщо кінця і краю тому не видно.

Йому боліло. Боліло, що його називали сепаратистом, боліло, що, коли він не міг виразити думку українською мовою і переходив на російську, його починали ображати, що він москаль. Йому боліло, що ніхто не знав, що він пережив і має право його судити за те, що він з Луганську.

Хто, як не він завоював собі місце на юридичному факультеті, склавши все не менше, ніж на сто дев'яносто п'ять!? Захід він обрав, бо боявся, боявся жити поряд з тим подіями, які забарали в його родини щастя.

Анжеліка не знала про його біду в родині. Йому боляче було про це говорити. Анжеліка занала лиш про те, що він біженець, що в нього один батько, і що грошей в родині бракує. Вона ні разу сама навіть не поцікавилась, де його мати? Їй було просто все одно. Окрім себе, вона нікого не бачила. Вона вважала, що гірше, ніж її драма життя, що її кинув хлопець, і побив його батько, немає на світі нічого.

Вона не помічала його червоні очі. Вона не помічала, що він не досипає по начах, бо йому сниться мати. Вона його підтримувала тільки у війні з однокурсниками. Але минула і чорна сторона душі перемагала його.

Для Петра Анжеліка була чимось схожою на його мати. Схожий колір волосся, схожа річ, він закохався в ций східний акцент і світогляд українки зі Сходу, навіть не пізнавши її душі. За що і був покараний...