Глава 7

Ось я з розлюченим татом першого вересня з чергового ПТУ їхав з поганими новинами. Мене нікуди не хотіли брати. Я боявся навіть заходити з ним додому. Я боявся, що він мене скалічить. Він був дуже напружений, і було видно, як його вени на руках і шиї набухають. Я був заляканий . Мені хотілось просто вмерти вже. Зоб раптово зупинилось серце і все. Він мене намагався залякати своїм суворим поглядом. Він, як той вампір висасував життєві сили і живився їми, коли людині було моторошно і лячно. Батько взагалі не дивився на дорогу, як раптом трапився страшний УДАР... Це була моя Даринка....моя колишня однокласниця... за два метри від татової машини. В неї з голови почала текти кров. Вона так перелетіла, що я дуже був заляканий, що вона померла. А тато просто здав назад і почав їхати в протилежну сторону. 

-Тато, я подзвоню в швидку, вона помирає.

Зі всієї татової сили , я відчув удар по своїй голові.

- Ти хочеш, щоб твого таточка засадили в тюрму, тварюка, я все серце в тебе вклав, уму-разуму навчав, а ти мене на нари! 

- Але вона помирає!!!!!!!!!!!

-Якщо ти кудись подзвониш, помреш ти, ти мене знаєш, я тебе ще не добре наказав, що ти залишився без освіти, вас похоронять на одному кладовищі.

Після цього я не промовив ні слова, я боявся щось казати цій неадекватній людині. Після цього я постійно мовчав. Я не з ким не міг розмовляти, хоч мене вже іноді почали випускати  дому, я взагаалі не розмовляв. Взагалі. Я , как тоді замовк, так промовив перше слово, тільки , коли зустрів ще одну винуватицю тієї аварії, Анжеліку.