Глава 15

Серафіму Вікторівну навіть не довезли до лікарні. У машині швидкої допомоги зупинилось її серце. Вона не змогла пережити таку безглузду втрату своєї дитини. Викликавши швидку допомогу днем раніше, Остап міг би залишитись живим. Її дитина, якій навіть ще не було сімнадцяти років загинула в неї на очах.

Дарину оповістили про її смерть, коли вона підходила додому. Ці дні були для неї неначе в фільмі жахів. Вона не могла повірити,що його немає ,кожну хвилину вона хотіла пригортати його до себе , кожну хвилину вони проклинала себе за те, що впринципі колись сварились з ним і втрачала дорогі хвилини спілкування. 

Її матір довго допитувала її, що сталось, вона не могла говорити. Матері вже подзвонив батько Остапа і розповів про трагедію у їх родині. Дарина зпачинилась у своїй кімнаті. Мати просила, щоб вона відчинила їй , але та її не слухала, вона боялась, що Дарина може щось зробити з собою, що ті довгі місяці,які вони боролись за її життя були марними і вона піде за своїм Остапом у могилу. 

Наступного ранку вона пішла до батька Остапа Миколи Денисовича. Він багато пив. Вона ніколи не бачила цього сталевого чоловіка таким беззахісним. Його надія , його син - помер. Його кохана жінка померла. Я намагалась привести його до тями, для того, щоб допомогти організувати похорон. Кожного разу,коли він дивився на мене, він починав гурко плакати і згадувати свою сім'ю, яка вже завтра мала бути закопана в землю. Я хвилювалась,що і з ним може щось трапитись, Я слідкувала за ним кожну хвилину. Я викликала своїх батьків для того,щоб вони допомогли нам вирішити всі питання. Напевно опіка над батьком Остапа - це єдине, що заставляло мене триматись тоді. Я не могла дозволити собі жодної сльози, я  могла втрати ще одне життя, яке пов'язано з моїм коханням. Єдину ниточку від Остапа я могла обірвати назавжди. 

Наступного дня в морг, забирати їх тіла ми поїхали вдвох - я і Микола Денисович. Мене не хотіли брати, але я хотіла хоч з тілом Остапа побути як можна більше, я не хотіла ні на мить залишати моє кохане, але вже бездихане тіло. Напевно після цієї сцени  моє життя не зможе стати вже психічно здоровим. Я бачила все, я бачила, як його тіло перевалювали з кушетки в труну, як його рот не міг закритись і перев'язували голову. Я ледве трималась, щоб не схопити десь гострий предмет і встромити собі в серце. Я наполягала на тому,щоб труна  в машині була трохи відчинена, щоб я тримала його за руку. Похорони- це страшне дійство . На кладовище я не витримала,жодне заспокоююче мене не взяло, і я почала його заціловувати, не давати забивати кришку гробу, я стрибнула за ним в могилу. Нервовий зрив. Клініка.