Глава 6

Я тоді потоваришувала з новими однокласниками, вони мені здались дуже милими. Мене посадили 1 вересня за парту з хлопчиком Остапом. Остапом Бевзом. Він мені здався дуже позитивним і цікавим хлопцем. Ми з ним говорили про мою колишню школу, про те, чому саме зараз я пішла на такий крок – перейти в іншу. Але наступного дня він не прийшов… На початку третього уроку сповістили про нещасний випадок з однокласницею – Дариною Антіповою. Я пам’ятаю те відчуття, коли я зрозуміла, що це саме та дівчинка, якій я плюнула на спідничку. Я пам’ятаю, як я зрозуміла, що це все із-за мене. Я пам’ятаю, як я втекла після третього уроку і забралсь на дах будинку, думаючи про самогубство. Я пам’ятаю , як написала мамі смс, про те, як я сильно її люблю, і щоб вона мене за все пробачила. Я пам’ятаю очі мами, коли мене потім знайшли, залякані очі, які навіть боялись припустити, що з єдиною донькою могло щось статись. Мені було важко жити з цим. Вчителька сказала, що Дарина в дуже тяжкому стані, і що лікарі не дають гарантії на те,що вона виживе. Я пішла до неї наступного ранку. В палаті не було нікого, я підійшла до ліжка і побачила її в жахливому стані. Мені ніколи не забути тих очей, очей повних смутку і болю, тяжкого фізичного і морального болю. Вона подивилась на мене і в неї з ока вислизнула одна скупа сльоза. Я стала на коліна перед нею:

-Ти навіть не уявляєш, як би хотіла лежати на твоєму місці я! Як би я хотіла, щоб вся ця біль залишилась мені, як би я хотіла відчувати все,що відчуваєш ти! Я не маю права навіть просити в тебе вибачення, але хочу,щоб ти знала,що я завжди тепер буду поряд з тобою і, якщо я буду потрібна тобі, я ,навіть на перекір собі, допоможу тобі!

-Я хочу пити.

-Зараз подам тобі водички.

Це і весь діалог, який в нас був. Вона не хотіла бачити і чути мене. А знаєте, що саме жахливе в цій ситуації? Не те,що я плюнула їй на спідничку, не те що я поставила під сумнів її і так вже сумнівний авторитет перед однокласниками, не те,що із-за нашої сварки її збила машина , а те що я розбила всі її мрії щодо любові всього її шкільного життя. Що той із-за кого в принципі трапився негатив в мою сторону і наша сварка, навіть не викликав їй швидку і кинув з батьком її помирати в тій темній арці.

Остап весь день просидів біля неї. Він дивився на її гіпс і не міг повірити, що життя може покинути перебите тіло цієї молодої дівчинки. Він намагався вірити, що вона виживе. Кожен день, який він проводив з нею для нього був на вагу золота. Він не хотів йти до школи ,він хотів цілодобово чергувати в її палаті і виповнювати всі її бажання. Він не міг зрозуміти, чому з покращенням її стану, ніяк не мінявся її настрій не покидав сум її очі.

Поліція кожного дня допитувала її, чи не згадала вона,хто здійснив на неї наїзд. А вона робила вигляд,що коли вона згадує це , її стає погано, і вони залишали її. Остап вихажував її,він постійно дарував їй тепло і ласку. Він постійно намагався бути поруч. Він покохав її так сильно, що якщо б з нею щось сталось би, його серце би не витримало і хвилини без неї.