Глава 5

Ранок настав, я чекала дванадцятої години,для того, щоб дізнатись результатів вступу. Весь ранок я думала про те, як я могла залишити Дарину, як я змогла бути настільки егоїстичною, щоб покинути її в такому стані. Мені було дуже страшно за її стан, мені було страшно її покидати , з нею розлучатися. Дуже погана була мережа і я не могла завантажити результати вступу. Пролунав дзвінок. Це дзвонила Дарина.

• Привіт, дорогенька, я тебе вітаю!, - пролунало в трубці.
• Дарино, привіт,що, вже відомо?
• Ти вступила на захід, як і хотіла, ти недаремно їдеш! Ми не зможемо бачитись…
• А ти? Як ти? Все вийшло і в тебе?
• Так, я буду програмістом, я вчитимуся в Києві! Він буде задоволений!
• Дарино, він помер два з половиною місяці тому! Його немає!
• Не кажи так! Він поруч. І завжди буде поруч.

Я не могла з нею нормально говорити ,вона кожну секунду думала по нього, а я кожну секунду жаліла її і хвилювалась за її психічне здоров’я. Мені здавалось, що вона живе не своїм життям, що якщо вона не примириться з втратою, то не зможе стати щасливою. Я хвилювалась, що разом з ним заховали і її душу з її мріями.

Я була щасливою, що не дарма через всю країну їхала. Тільки-но зійшовши з потягу, я поїхала до університету для того,щоб завести оригінали документів. Місто дихало сповненою мрією і надією, що все йде по плану. Що більше не буде ненависної роботи і цих вулиць, які дихали моїми почуттями до нього. Тут все по іншому, тут все забудеться і встане на свої місця.

Місто було мені чужим. Було багато туристів, в особливості англомовних. Я на хвилину злякалась, що не витримаю цією «чужої» напруги.

При подачі документів була величезна черга. Нас всіх тримали біля брами університету. Мене випадково штовхнув у калюжу хлопець. Він вибачився і запропонував чекати своєї черги разом.

-Приємно познайомитись, мене звуть Петро, я приїхав сюди з Луганську.

-З Луганську? , - здивувалась я.

-Так, а що? Ти маєш щось проти сходу? Чи вважаєш мене сепаратистом?

-Та ні, ти що! Я сама зі сходу!Ми сусіди!

Це був перший раз, коли я відчула,що я тут, як вдома, що поряд зі мною земляк, в якого такі ж самі, на даному етапі, проблеми комунікації з місцевими і тими, хто був з сусідніх областей, як і у мене.

Університет вражав нас своєю величною архітектурою, він був,ніби палац Версалю, груди сповнювала неабияка гордість, за те,що ми будемо вчитися саме в цій будівлі.

Петро мав жити зі мною в одному гуртожитку. Ми обмінялися номерами телефону і пообіцяли не переривати зв’язку до початку навчання, для того, щоб добре пізнати один одного.

- Я навіть не думав, що зустріну тут, на чужині, рідну душу! Ти моє сонечко, яке має гріти мене до тих пір, поки я тут живу.

Саме сонечком він постійно мене називав. Мені це було не дуже приємно, бо я ніколи не любила лестощі. Але він був якимось мені приємним, я відчувала з ним тепло, і знала,що якщо мені буде потрібно, я зможу на нього покластись.