Розділ 19. Квітка золотого дракона.

Я спала довго, не могла ніяк прокинутись, а може просто підсвідомість мене жалкувала, тому відмовлялась прокидатись. 
 Я лежала на животі, моя спина була оголена й низька температура у кімнаті позитивно впливала й трішки втамовувала біль. Наді мною стояв Владика, виразу його обличчя не бачила, та відчувала його лють. Коли я прокинулась, то він уже був біля мене, він кілька раз пробував мене розбудити, легенько тряс, торкався до обличчя. Та я не могла розплющити очі, Даримир наче був дуже далеко від мене. Дивне відчуття. А може це наслідки від пережитого, що так себе проявляють. 
До кімнати зайшов Драгомир (радник) та на цей раз він перед тим як ближче до мене підійти запитав дозволу у Владики. 
Обличчя Драгомира я теж не бачила, та і не хотіла. 
— Це що «Руни драконів»? — в його голосі чула здивування й тривогу. 
— А на що ще схоже? — роздратовано відповів Владика, — Нівглор, Рафнір, Тремора. 
Це назви рун драконів. Та їхні значення я не дуже можу пригадати. Точно пам’ятаю що руна Нівглор - руна магії, що може викликати хаос і руйнацію. А Рафнір, здається руна забуття та смерті, яка може знищити будь-яке життя. А от що означає Тремора? 
— Алісенто, розкажи що сталось, чітко, з усіма деталями. 
В голосі Владики не було ні його звичного сарказму, ні холоду, а щось інше… 
— Хто це був? — запитала я, бо зараз мене це найбільше цікавило. 
Та і спокійно розповідати усі деталі, якось взагалі не хотілось. Знову пригадувати й переживати той жах. 
— Алісенто… — дракон вимовив моє ім’я із засторогою, щоб я не влазила куди не треба, що це мене не стосується. 
Та мене це стосується. Після того, як хворий псих вдерся у фортецю й вирізав гострим ножем руни на моїй спині. Мене це ще і як стосується. 
Я повернулась на бік й хотіла лягти на спину, щоб бачити чоловіків, які стояли наді мною. Та коли виконала свій намір, тільки спина доторкнулась до ліжка мене охопив біль, різкий, дзвінкий, всепоглинущий. Очі наповнились слізьми, я мало не закричала й не почала схлипувала мов мала дитина. Як же боляче! Якщо на моїй спині всього-на-всього вирізані три руни. То чому я відчуваю такий біль, наче в мене на спині розпалене вугілля? Мене це дуже насторожило. 
— Краще сядь, або перевернись на живіт. Скоро прибуде лікар зі столиці, він огляне й допоможе тобі. 
Точно, кляті дракони самі себе лікують, їхні тіла себе зцілюють. А я людина й маю мучитись від болю й чекати коли усе заживе, і відбуватиметься це в тисячу раз повільніше ніж у драконів. Та найгірше, що мені підказує інтуїція, що це ще не все, що маніяк ще щось зробив. Тому мені так боляче, а ще погляд Даримира Златослава, він був розгублений, тривожний, задумливий… Та він швидко взяв себе в руки, коли побачив, що я стежу за ним. Він приховав свої емоції, закрив їх за стіною, яку сам і вибудував і знову став непробивним. 
Я з неймовірними зусиллями сіла, руки підтримували спину й опирались об ліжко. Тільки зараз я побачила, що білі простирадла вимащені кров’ю. А я сама, мабуть, жахливо виглядаю. З припухлими очима, розтелепаним, зліпленим від сліз волоссям, у розірваній нічній сорочці. 
Радник галантно відвів погляд до вікна, а Даримир дивився на мене, та я уже не бачила його емоцій, він ретельно приховував їх. 
 — Я хочу глянути на свою спину. Подай мені дзеркало з комода. 
Мені навіть важко говорити, біль від цього посилювалась. 
— Не має потреби. Я ж кажу, що скоро прийде лікар. 
— Я хочу глянути, біль не такий як від порізу, я б змогла сама приготувати мазь із трав що є в оранжереї, та мені потрібно бачити рани. 
Я боялась, що він відмовить, а сил сперечатись, я зовсім не маю. Та Владика послухався, він приніс дзеркало й тримав його так, щоб я змогла побачити, якщо поверну голову. Я уважно вдивлялась у дзеркало, і рівно посередині спини, буди вони - три символи, руни які не означали нічого доброго. Та мене тривожило не значення рун, а те, що рани були не темно червоного кольору, а чорного. Наче той псих помастив рани смолою. Так не має бути, чому рани чорні? В мені наростала паніка, повітря знову почало не вистачати. 
— Зараз прийде лікар. 
Знову повторив Владика. 
—Алісенто, розкажи що трапилось. 
Я зітхнула й почала тихо розповідати. 
— Я спала, як почула що хтось відчинив двері й зайшов до кімнати, спочатку я подумала що це Ви, та скоро це відчуття пройшло. Я захотіла закричати та він закрив мого рота рукою, і сказав, що хоче передати послання Владиці. Далі він перевернув мене на живіт і… 
Я задихалась від спогадів що нахлинули, навіть запах гнилі що йшов він нього пригадала. Не те щоб гнилі, а плоті що розкладається. 
— І все, він зник. Я намагалась закричати чи вирватись, але він надто сильно притиснув мене до подушки. 
— Драгомире, як він сюди проник? Як міг просто зайти у спальню Алісенти? Чому магічні кристали не попередили? 
— Хто він? — мене дратувало, що вони знають хто це був та мої запитання ігнорують. 
— Хто це був? — зібравши всі сили крикнула я. 
— Браніслав! — з люттю в голосі озвучив Владика. 
Браніслав? Це що старший брат Владики? 
— Але це не може бути, він загинув? — я точно пам’ятаю цю подію. 
Усі тільки про це говорили, що Владика драконів Браніслав Златослав загинув, коли очолював похід у пограничні землі. Це нейтральна територія, яка не придатна для життя, після останньої битви рас. Але там кочували згрупування злочинців усіх мастей та рас, які інколи нападали на землі королівств. 
— Для мене так. Для мене він загинув. 
Я шокована почутим. Та ніяк не могла зрозуміти як таке може бути. 
— Кристали знищені… — заявив радник, чим забрав на себе усю злість Владики.
Стук у двері й до нас зайшов той самий лікар, який уже обстежував мене в Аберії. Здається його звати Крістофер. 
— Прибув як тільки зміг Владико, — хвилюючим тоном промовив лікар. 
— Чим же ви такі зайняті були? — Владика невдоволений. 
— В Мілади почались роди. Та дитя не вижило. 
Повисла тиша, бо що можна додати після почутого. 
— Мені жаль Воронира та Мілади, — нарешті порушив тишу Владика. 
Лікар підійшов до мене, й поставив на крісло свою сумку де тримав ліки. Він попросив мене лягли на живіт і говорити, що відчуватиму. 
Спочатку він промив чимось рани, мене пощипувало й трішки пекло. А далі мовчав… І ця мовчанка мені не подобалась й лякала. 
— Пані, людина, і це дуже ускладнить лікування… Я ніколи не лікував людей. Та можу сказати, що ця чорна слизь гриба, що росте тільки у лісосмузі. Рана не загоїться, поки пори грибка не прибрати. А їх прибрати не так легко… 
Звучить не дуже обнадійливо. Я напружено думала, намагалась пригадати, які рослини вступають в антидію зі спорами грибка. 
— Є один рецепт який колись використовували у лісосмузі, для зменшення зараженої зони грибними спорами. Та інгредієнти… Їх неможливо дістати. 
Це на що він натякає? Що мені кінець? Я слухала лікаря й здавалось, він зараз говорив про когось іншого, не про мене. 
— Ви про «Квітку золотого дракона»? Я на курсі «Цілющого рослинництва» вивчала це і спосіб приготування і як саме використовували ліки, щоб зменшити заражені ділянки лісосмуги й ліки допомагали у боротьбі зі спорами грибка, поки… 
Я замовкла усвідомлюючи всю гіркоту трагедії. 
— Поки не завершились запаси інгредієнтів, яких неможливо було знайти, вони вимерли, зникли, — Продовжив за мене Крістофер. 
— Магічна квітка Заклепка - здатна заспокоювати й зміцнювати серцево-судинну систему та відновлювати ранені тканини. 
Чарівний корінь Зеленої Химери - володіє здатністю протидіяти отруєнням. 
Квітка Вогненного Дракона, в честь якої й назвали ліки - використовується для зупинки дії отрути, заморожує радіус зараження, не даючи поширитись. 
Листя Кристалічної Рожі - має здатність заспокоювати та зменшувати запалення, а також відновлює уражену ділянку. 
Корінь Місячної Фіалки - відомий своїми антибактеріальними та протизапальними властивостями, а також здатний поліпшувати… 
Я задихалась, розмова втомила мене. 
— Половини інгредієнтів уже не одну сотню років не має. А квітка вогняного дракона… Вона настільки рідкісна, що ще в давнину, ходили легенди про її походження, — здається лікар уже ховав мене.
— В оранжереї є усі потрібні інгредієнти, крім квітки золотого дракона. 
Усе справді було у фортеці, у невеличкій оранжереї… Та квітка… 
— Я дістану квітку золотого дракона. Скільки у нас часу?