Розділ 17. Вогонь.

— Розмова завершена. І на майбутнє нагадую, що вриватися до мене без запрошення, не раджу! — стримана злість у голосі Владики лякала навіть більше ніж рев дракона.

І не тільки мене, Драгомир відійшов на крок, на мене він більше не дивився. 

— Як скажеш.

І радник покинув покої. А я думала про почуте й була збита з пантелику. Здається я і справді багато чого не знаю про королівства.

— Я не знала що лісосмуга настільки небезпечна. Чула історії, що люди які туди йшли зникали, та…

Даримиру не  сподобалось, що я знову лізу не у свою справу, я бачила його незадоволений вираз, стиснуті губи у тонку лінію. 

— Люди такі наївні істоти, вони багато чого не бачать довкола себе. Мене взагалі надзвичайно дивує, як ви стали расою з найбільшою популяцією. Як змогли отримати контроль над такою великою кількістю землі. З дев’яти королівств - шість під цілковитим контролем людей. Дракстаун королівство драконів, Велінгтон - королівство людей, та стало автономією драконів. Алстаун - королівство - оборотів. Інші раси, були витіснені до лісосмуги, або вони живуть переховуючись у королівствах.

Я задумалась над словами чоловіка. Враховуючи фізичну перевагу магічних рас, як люди змогли здобути перемогу у битвах й стати володарями шести, майже семи королівств?

— У мене немає відповіді, — чесно дала сказала свою думку.

— А у мене є кілька варіантів, та ні один тобі не сподобається. Дракони мають принципи які сягають корінням з наших витоків. Не вбивати ворога, що стоїть спиною до тебе. Не кривдити жінок, дітей, немічних. Не красти й не брати чужого. Найбільший гріх для дракона, це зрадити своїх. А люди коли опиняються в смертельній небезпеці, керуються одним інстинктом - вижити, за будь-яку ціну. Ціну, яку ніколи не заплатить дракон і обере краще смерть.

Владика замовк, й почав знову їсти, на цей раз він наколов на вилку величезний стейк, який акуратно розрізав на шматки. Зі стейка сочилась кров.

— Дракони не високої думки про людей, тепер мені не дивно, чому всі в Ерелані на мене дивляться із не прикритим призрінням. Хоч я ніколи не порушувала своїх принципів, ніколи не зраджувала своїх людей, народ, Аберію. Я на все піду, щоб захистити й зберегти свободу своїм людям.

Дракон фиркнув й ще більше скривив губи.

— Тебе продали мені, навіть не поставивши до відома. Мовчу уже про твою так звану думку. Твоя тітонька Жозефіна, усі її радники й інші високопоставлені особи Аберії, навіть оком не повели. Їх хвилювало тільки одне… — мені стало дуже неприємно це чути, хоч я і так це знала. Та все одно мене душила образа на них й обіда за себе. В горлі з’явився ком, що не дозволяв нормально дихати.

А от дракон навпаки, з цікавістю дивився на мене, наче хотів бачити які емоції я відчуватиму після його слів.

— Їх хвилювало, щоб я не відмовився, не передумав. Бо для мене це надзвичайно не вигідна угода. Ціле королівство за тебе, людину - слабку, хворобливу, недовговічну. Ти для мене скоріше…

Він задумався над підходящим словом, а я і так вже знала його.

— Тягар, — промовила за дракона.

Це все правда, я це чітко розуміла, його розуміла. Та все одно не могла прибрати свої емоції, тремтіння у руках, що виражало мій стан. Стан хвилювання та сильного душевного відчаю, який роз'їдав мене. Як би я хотіла вміти контролювати ці емоції. Почуття, сльози, спазми які здавлювали голос, який звучав так жалюгідно. 

«Тільки не плач»

«Не зважай на його слова»

«Він дракон, він холодний камінь, він звір»

«Для нього це норма, це його природа»

Він піднявся, зробив крок до мене й взяв мою руку у свою й потягнув на себе заставляючи піднятись. Ми так зробили кілька кроків і стали біля каміна в якому горіло полум’я. Камін був наче голова дракона. Вогнище розташоване так, наче дракон відкрив пащу. А над пащею обличчя дуже деталізоване, ніздрі, очі, луска на шиї, усе в темно сірому кольорі.

Даримир пригнувся й простягнув руку до вогню й частинка залишилась на його долоні. Наче помаранчева квітка, яку ніжно колихав вітер. Вогонь на його руці слухняно горів, а я зачаровано дивилась.

— Вогонь, стихія драконів. А для Владики це його нутро і титул, який не передається в спадок.

— Тобто не передається в спадок? Але я точно знаю, що рід Златославів є старовинним і Владикою стає старший син.

— Стає, та заслугою є не походження з роду Златославів.

Для мене це було шокуючим відкриттям.

— І я не старший син…

О…

Я відкрила рот, та не видала ні звуку. 

— Доторкнись до вогню.

Навіщо це йому? Що він хоче дізнатись? 

Я повільно підняла руку, яка не припиняла тремтіти, сама себе не впізнавала, та дракон викликав це у мені. Я не могла побороти ні свій страх, ні тремтіння рук, ні голосу. Може колись…

Мої пальці наближались до полум’я, ніжно-помаранчевого. Від нього йшов жар, я відчувала це й ще більше боялась болю від опіку.

— Приборкай страх, й прийми вогонь, думай, що він твій друг.

Я чесно дуже старалась, тому повільно наближала пальці, а Даримир терпляче чекав уважно стежачи за мною. І ось, контакт, не великий біль опалила пальці, й мені здалось, що вогонь недостатньо гарячий, я очікувала іншого. Очікувала, що як тільки доторкнусь, то відчаю пекельний біль. Та цього не сталось, був біль, було гаряче та не настільки, щоб я забрала руку.

Дракон нахилився до мене, так близько, що відчувала його подих на обличчі. Я підняла голову й зустріла його очі, це був наче контакт з блискавкою, й по мені пройшовся розряд. Чоловік ще нахилився й доторкнувся до моїх губ. 

Я зачаровано стояла й віддалась новим відчуттям, хоч голова кричала про небезпеку, та я проігнорувала. А за три секунди пожалкувала. Дракон різко мене обняв і поцілував по справжньому. Його губи з натиском притиснулись до моїх, одна рука тримала мене за плечі, а інша шию, а великий палець стискав мою щелепу. Він був наче загарбник, який завойовував нову територію й усім своїм видом показував, що це моє. Його язик протиснувся до мого, він так швидко рухався, що я мало що розуміла, моя голова затуманилась від незрозумілих емоцій та відчуттів. Повітря почало не вистачати…