Розділ 12. Неприємна розмова.

Дивитись як Даримир тепло розмовляє з цією жінкою було не дуже приємно. Моє самолюбство було задіто, хоч я розуміла що наші заручини, це всього лиш збіг обставин. Дуже дивний збіг обставин, тому ревнувати чи злитись, не було сенсу.

— Дарине, це вона? Така красуня.

Жінка дивилась на мене, великими очима шоколадного кольору, і в них на секунду запалав вогонь. Та вона швидко опанувала себе, й одягла маску веселості, доброзичливості. Та все ж, до мене дійшло, що вона не так рада мене бачити, як хоче це показати Даримирові. А вогонь в очах драконів з’являється коли вони зляться.

— Так, Рені, це Алісента Вероніка Вернандет - моя наречена.

— Приємно познайомитись. Я Реніаміра, молодша сестра Даримира.

— І мені дуже приємно, — відповіла я й легко посміхнулась.

Ми пройшли до вітальні, де було усе таке вишукане. Починаючи від меблів, що вирізьблені настільки делікатно, що назвати це просто меблями не можна, а витворами мистецтва. На підлозі лежав килим, що скоріш походив на величезну картину краєвиду Ерелану. На стінах висіли картини у важких рамах, на вікні штори були настільки красивими, що я навіть не могла зрозуміти що це за тканина. 

Ми присіли за елегантний, м’який диван, нам подали чай та легкі закуски.

— Алісенто, розкажи про себе, своє життя... З якого королівства ти родом?

Реніаміра говорила спокійно, з легкою усмішкою на губах, що не торкалась її очей. Та я зрозуміла, що вона прекрасно знала з якого я королівства, просто хотіла підкреслити різницю між нами.

— Я з королівства Аберії. Жила у палаці все своє життя й не часто покидала його стіни.

— Як тобі Ерелан?

— Ерелан… — я задумалась над відповіддю, не хотіла говорити чергові фрази, тому відповіла правду, — Інший. Повна протилежність. Клімат, повітря, навіть зорі на небі інші, їх більше та вони яскравіші.

Мені цікаво, чи знає Реаніміра про те, що Даримир може ще розірвати заручини?

— Ти людина. Чи не страшно тобі бути серед драконів?

Тон Рені був стурбований, вона хотіла показати, що хвилюється за мене. Та моя інтуїція говорила протилежне, що вона хоче залякати мене, посіяти страх.

— Усі ж знають, що дракони дуже темпераментні, й мають запальний характер. А мій брат лідирує у цьому. Ти не подумай нічого, я просто хвилююсь, ти ж просто людина й не маєш здатності до регенерації.

Мене насторожили її слова. Моє тіло покрилось холодним потом, я дуже старалась зібратись й не показувати своє хвилювання. Та негативні емоції що йшли від Рені, наче кисень мені перекривали. Вона чомусь незлюбила мене одразу як побачила, а може ще швидше, як тільки почула про моє існування та про заручини. Але чому? Яка причина? Вона ж має бути.

— Дякую за попередження, я буду обережною.

Даримира не хвилювала наша бесіда, він скоріш за все у неї не заглиблювався, а читав щось уважно на потемнілих листках пергаменту і кожен лист був завірений червоною, восковою печаткою. 

— Даримире, через три дні, ти маєш бути присутній на першому польоті молодих драконів.

— Я пам’ятаю Рені, — коротко відповів Владика та знову занурився у читання. 

— Перший політ драконів? — перепитала я.

— Так, це дивовижне видовище, звісно не для драконів що вперше перевтілюються у дракона та стрибають у прірву.

Ух ти… Навіть не представляю наскільки нереально, фантастично це виглядає.

— Даримире, пам’ятаєш свій перший політ із Драгомиром та Ізославою? Він був прекрасний, три величезних дракони в унісон стрибають у прірву й підіймаються у небо. Ви кружляли мов птахи, це було настільки граційно.

Владика нічого не відповів, та вираз його обличчя говорив сам за себе. Що він пам’ятає усе до найменших подробиць.

— Мені потрібно працювати, я буду у своєму кабінеті. 

— А ви залишаєтесь?

— Так, залишаємось, у мене ще є справи у місті.

Владика вийшов. А я дивилась йому вслід і думала, що в моєму житті зовсім нічого не змінилось. Спочатку тітонька не цікавилась моєю думкою, а тепер і Даримир.

Коли дракон вийшов, то приязнь Рені зникла, й мені показалась зовсім інша жінка, яка не бажала бачити людину в якості нареченої брата.

Мене сковувала думка, що я тут не бажана гостя. Та я взяла себе у руки й вирішила розкласти крапки над і. 

— Мені здалось, що Ви не раді мене бачити у Вашому домі й взагалі…

— Це дім Владики. У драконів патріархат, жінки не мають власного майна, а є під опікою батька, чи брата. А коли одружуються, то під опікою чоловіка.

Мені раптом стало соромно, що я не подумала про це, хоч знала. Мені терміново потрібно у бібліотеку, щоб дізнатись більше про драконів та їхні традиції.

— Я не рада тебе бачити, з тої причини, що ти людина, не дракон, тому не достойна стати дружиною Даримира. Для мене такі як ти - раби. Слабкі, беззахисні, хворобливі. Від вас більше проблем ніж користі. Люди не витривалі, не далекоглядні, навіть ваш вік життя не великий. Тому ти зовсім не годишся для мого брата. Я вважаю що саме твоє перебування у священному місті драконів, є не допустимою помилкою. Я була категорично проти змішувати наші раси.

Реніаміра говорила з холодною люттю, а її очі заполонив вогонь. Та я так втомилась отримувати мало не від кожного порцію злоби та люті. Я так хочу людського тепла, доброти, сердечності. Простих обіймів й добрих слів. Після смерті батьків я була в емоційній ізоляції, тітонька не любила мене, та вона ледь терпіла мою присутність і робила все, щоб інші ставились до мене так само. 

Я чесно не знала що відповісти. Хотілося багато сказати, прокричати й вивільнити свою образу та відчай. Але я міцніше стиснула кулаки й продовжувала мовчати, бо знала, що тільки відкрию рота й промовою хоч слово, то розплачусь. Непрохані сльози стояли в очах, мерехтіли і я щосили стримувала їх.

Ремі вийшла з кімнати, залишила мене на самоті, а за кілька хвилин зайшла молода дівчина, вона була людиною й одягнена у просту сукню, а на її руці браслет, витончений та все одно нагадував ланцюг. Вона провела мене у покої Владики й не промовивши ні слова, вийшла.