Розділ 11. Раби.

Далі розмова не клеїлась, дракон не вдавався у деталі. А я не розпитувала більше нічого. Чомусь, чим більше я дізнавалась, тим гірше себе почувала. Та чай допила, досить смачний та ароматний, а ще з'їла кілька штук домашнього печива.

***

Стояла перед центральними дверима фортеці, які були дуже міцними, із грубої сталі, що загартована полум’ям дракона. Дракони й справді були крутими. Вони мала те, про що люди могли тільки мріяти. Їхнє полум’я, плавило, загартовувало і як результат, дракони отримували найміцнішу сталь. Ціна за такий метал була захмарною, безмежно великою навіть для королів. Та і дракони вже давно припинили продавати метал, і луску драконів, зуби й інші частини. Бо все що пов’язане з драконами, було неймовірно міцне, надійне й вічне. Меч виготовлений зі сталі драконів, розбивав у друзки мечі зі сталі людей. 

Тому я дивилась на величезних розмірів двері зі сталі дракона (так чомусь називали цю сталь, ніхто не говорив, сталь що загартована полум’ям дракона, а просто - сталь дракона, чи метал дракона, чи обладунки дракона) проводила руками по ній і розуміла, що це витвір мистецтва і ці двері, одні двері, зможуть покрити усі борги мого королівства й ще достобіса залишиться.

— Алісенто, Ви дуже пунктуальні. 

Ну так, що є то є. Я справді пунктуально.

— І радий, що дослухались моєї  поради й одягнулись тепліше. 

Я провела інвентаризацію своєї шафи й одягнула найтепліше що там було. А саме довжелезне пальто зі шкіри та хутра, світло блакитного кольору із каптуром.

— А ось і наш транспорт.

Від вигляду транспорту я відчайдушно пожалкувала що погодилась на екскурсію. Бо уже представляла, наскільки буде страшно їхати на невеликих санах, які тягнуть десятеро пухнастих собак, вузькими, гірськими схилами. Собак, які більше походили на вовків й мали гігантські розміри. А може це і є вовки?

— Присідай. — Драгомир подав мені руку, допоміг присісти, показав де потрібно триматися.

І уже сам факт, що потрібно міцно триматися, не вселяв надії, що ми їхатимемо повільно. А один погляд на собак і я бачила що вони з нетерпінням чекають, щоб рушити й помчати.

— А це безпечно? — тихо запитала.

— Звісно, зі мною ти у безпеці, я відповідаю за тебе головою.

Щось мені у це слабо вірилось, та відкрито сумніватись у його словах не стала.

Драгомир взяв упряжки у свої руки й ми рушили. З фортеці ми їхали повільно. А от коли були на відкритій місцевості, собаки прибавили швидкості. Вітер теж збільшився, я міцно трималась, добре що рукавиці взяла. Дорогою ми мовчали, бо при таких умовах вести бесіду було важко. Особливо страшно ставало, коли ми на швидкості повертали чи спускались схилами, а найстрашніше, коли їхали вузькою стежиною, з однієї сторони скала, а з другої - прірва. Ось тоді я просто дивилась вперед і ніякому разі униз.

Коли побачила будинки, то подякувала Богині Асатрі. 

Місто було невелике, як я зрозуміла кожен дракон мав свій великий особняк з садом, озером, хоч зараз усе присипане снігом. Цікаво, а тут хоч колись буває тепло? Скоріше ні, ніж так. То навіщо сади? Та зрештою у садах здебільшого росли ялини, та інші вічно зелені. На вулицях не було людно. Дорога тут усюди викладена рівненським каменем, він наче відполірований, що аж блищить.

Ми зупинились на головній площі у центрі якої був фонтан від якого йшла пара.

Коли ми вийшли я підійшла ближче, й доторкнулась до води, яка була теплою мов у ванні.

— Вода тепла, — я була дуже здивована.

— Звісно, під нами вулкан, який нагріває воду.

Драгомир так легко це сказав. Подумаєш вулкан.

— Вулкан? А це небезпечно? 

Він на мене так подивився, як на маленьку, дурненьку дитину, яка нічого не тямить у цьому світі.

— Ви нічого такого не подумайте, просто я рідко покидала Аберію, це взагалі було всього кілька раз, ще коли мої батьки були живі. А коли їх не стало, то тітонька Жозефіна, забороняла покидати стіни замку.

Я замовкла, мабуть, і не потрібно було починати нити малознайомому чоловіку.

— Розумію… Хоча, не дуже. Дракони люблять свободу, волю, простір. Особливо, коли ми здійснюємо перший політ, то тоді, облітаємо всі королівства. Найбільше покарання для драконів, це коли в них забирають свободу. Як зараз в Даримира…

Останні слова мене здивували, та і сам Драгомир одразу замовк.

— Про що це ви? Даримир Златослав - Владика драконів. Усі раси, королівства, бояться вас. Та я не представляю людину, що може бути вільніша за Владику.

— Усе так і ні. Та це ви самі колись зрозумієте. А зараз Алісенто, ви надто юна.

Юна, це він мав на увазі - дурненька…

До нас підійшли чоловіки й про щось говорили з Драгомиром, а я тим часом розглядала фонтан, поки не почула обривки слів про «нових рабів». Ці слова привели мене до тями і я повернулась до драконів.

— Нам потрібно більше рабів у Ерелані. Драгомире, ми знаємо думку Владики та правила міста. Та всього двадцять рабів у рік… На все місто, це дуже мало.

В мене подих перехопило, я не розуміла, чому досі існує рабовласницький лад. Особливо у драконів, які були прогресивні у всьому: політиці, науці, будівництві, військовій справі, торгівлі, освіті. Та незважаючи на це, у них досі були раби.

— Вони прибули?

— Так. Можеш глянути та обрати для фортеці та Владики.

За кілька хвилин ми зайшли до муніципальної  будівлі і я розуміла, що не можу з цим змиритися.

Особливо, коли побачила людей, що збилися у купку й були одягнені явно не по погоді. Вони були такі, важко слова підібрати, щоб описати їхні очі, в яких не було ні блиску, ні жаги до життя, нічого, їхні очі були пусті. Вони змирились зі свою участю й чекали кінця.

Невільники не підіймали очей на драконів, й коли ми підійшли, випрямились у шеренгу. 

— Алісенто, обирай одну жінку та чоловіка.

Драгомир промовив це так, наче це були не живі люди, а ляльки без почуттів.