Розділ 5. Даримир Златослав.

Два місяці до дня вибору наречених.

Мені потрібна наречена, точніше дружина, особливо після трагічної історії з Ізославою. Та я чесно не хотів зараз згадувати про неї. Знову розбирати на атоми наші зустрічі, поцілунки, розмови, кожне слово, обіцянку. Згадувати емоції, які відчував, думки, плани. Я дракон. Я Владика. І емоції, це останнє, що я маю відчувати, а особливо під забороною, це йти на їхньому повідку.

— Моя племінниця, здорова, молода, приваблива. Трішки дивакувата, відлюдкувата, затуркана. Та на це можна закрити очі, я впевнена, що це не стане перешкодою, скоріше плюсом, бо сімейний побут драконів дуже закритий.

Я сидів на м’якому кріслі, з коричневої шкіри й дивився на старшу жінку — Жозефіну Вернандет. Досить неприємна особа і якщо її племінниця хоч трішечки схожа на неї, то навряд у нас щось вийде. Жозефіна після смерті брата, стала регентом його єдиної дочки й спадкоємиці Алісенти Вероніки Вернандет. І своїм невмілим правлінням привела королівство Аберію у боргову яму. І цілковиту залежність від Дракстауна. І тоді Жозефіна запропонувала свою племінницю мені в дружини, завіряючи, що вона народить мені здорових спадкоємців.

Спадкоємці, діти… Хвороблива тема на даний час для усіх чистокровних драконів. Бо щось пішло не так, природа наче покарала нас. І забрала можливість отримати продовження нашого стародавнього роду. Дракони, як ніхто дотримувались традицій і одружувались виключно між собою. Та уже кілька років, як потомство не з’являється. І кращі лікарі Дракстауна висунули теорію, що драконам потрібно спробувати одружуватись з іншими расами.

І ось я сиджу тут, в Аберії. Й хочу заключити заручальну угоду.

— Завіряю Вас Владико, що Алісента стане найкращою дружиною. Ви не пошкодуєте що обрали саме її.

Ця жінка явно не любила свою племінницю, й бажала залагодити власні помилки, ціною життя Алісенти. Жозефіна була гладкою, тому зморшок на її обличчі майже не було. Очі з хитринкою, а погляд підступний як у змії. Голос оманливо спокійний та лагідний, та він такий тільки тому, що їй потрібна від мене згода. Що я беру в дружину Алісенту, а Аберія зберігає свій суверенітет. Ну і борги звісно, списуються.

Як на мене, досить не чесна угода. І не факт, що вона народить мені спадкоємця. Та я навіть не бачив дівчини.

— Я хочу побачити Вашу племінницю.

— Не думаю, що це гарна ідея. Вона юна, й може не зрозуміти наші мотиви й всю серйозність ситуації. Я як регент, підпишу заручальну угоду сама. А Ви познайомитесь уже на заручинах.

Я прекрасно розумів чому вона може не хотіти знайомити мене з Алісентою… Тому що, приховала усе від неї.

— За ці два місяці я підготую Алісенто, як морально, так і фізично. Покладіться на мене.

Покладатися на Жозефіну бажання в мене не було, як і довіри до її слів. Краще я пошукаю ще підходящу наречену. 

— Мені потрібно подумати, — сказав я, хоч насправді, уже хотів відмовитись від цих навіть за мірками драконів, дивних заручин. 

Я вийшов із кабінету, й хотів пройтись палацом, вийти на двір, оглянути хоч трохи Аберію, свої майбутні володіння, Хоч часу в мене багато не було, та все ж дуже хотів глянути на королівство, оцінити. 

За мною слідував мій вірний соратник Драгомир. Він мій радник та друг. Ми разом зростали, разом навчались, і перший політ ми теж здійснювали разом. Я, Драгомир та Ізослава. 

— Даримир, щось мені не подобається це. Жозефіна Вернандет неприємно, підступна, слизька, недалекоглядна особа. Вона наче нам породисту кобилу продає, а не бажає одружити свою племінницю й спадкоємицю Аберії. А як ти зможеш побудувати нормальні відносини з цією дівчиною, якщо почнеш знайомство з… Навіть слів не підберу. З цього неподобства. Дракони так не обирають наречених, не допускають такої зневаги до жінки.

— Драгомир, досить мене повчати. Я все і так прекрасно знаю. Та і ти зрозумій, що я збираюсь одружитись з жінкою, не з нашого роду. А з людиною, і я взагалі не впевнений, що вона зможе дати мені спадкоємця.

— Так, це прецедентний випадок, особливо для Владики драконів. Та і справді, ризикована витівка. Бо якщо вона не народить спадкоємця, твій рід помре.

На мені наче ціла гора лежить - обов’язків, обов’язків та ще раз обов’язків. 

Ми вийшли на двір, погода в Аберії дуже лагідна, приємна й сонячна. Повсюди зелень, квіти, спів птахів. Ми пройшли у сад, й обидвоє мовчали. Я перебирав можливі варіанти, думав як поступити. Мені необхідна дружина та спадкоємець. І байдуже на власні симпатії та почуття. Єдине що я хочу, це бути впевненим, що жінка яку я візьму за дружини, зможе народити мені здорову дитину.

Почувся жіночий сміх, за ним голос. І не потрібно було йти на звук, порушувати спокій незнайомки, та я не міг стриматись, хотів глянути, одним оком на власницю сміху.

Зупинився у тіні дерева, мов грабіжник, ще жодного разу не знаходився у такому принизливому становищі, а Драгомир мовчки слідував за мною. Напроти нас знаходилось кам’яне, штучне, невелике озеро, біля якого сиділи дві молоді дівчини. Одна з них була брюнетка, з довгим, трішки хвилястим волоссям, з темними очима та миловидними рисами обличчя. Вона знову засміялась і цей звук, наче дзвін дзвіночків, наче шум струмка, і ніжний і дзвінкий. Я не відводив погляду, мов зачарований наглядав за кожною зміною емоцій на обличчі дівчини. А от друга дівчина мене не зацікавила, поки вона не промовила.

— Алісенто, ти маєш вивчити параграф, бо учитель пожаліється твоїй тітці й вона знову тебе покарає. 

— Я знаю Марто, усе знаю. І обов’язково вивчу. Та тільки не зараз. Зараз я хочу веселитись.

І Алісента піднялась з трави, її світло жовта сукня вимнулась і отримала зелені п’ятна. Та вона зовсім не звертала на це уваги, а збирала квіти. Сплела з них вінок, приміряла його, а потім опустилась на коліна перед водою й акуратно поклала вінок у воду.