Розділ 4. Дорога.

Далі події розгортались, наче в тумані. Отрута все більше забирала мою свідомість й дарував відчуття сну наяву. Пам’ятаю, що після того як все завершилось у палаці, дракон повів мене у карету. Та я не могла сидіти рівно, сповзла мало не на підлогу. Та дракон перестав звертати на мене увагу, він витяг цілу стопку листів, та інших документів й почав собі працювати. А я, мов непотрібна річ валялась зовсім поруч. Але у такому положенні, я могла його добре роздивитись, особливо лякали очі, чорні із золотим. Як і сама думка, що тепер, я під абсолютною владою цього чоловіка. Я ж навіть не знаю куди ми їдемо, мене ніхто не посвятив у це.

Через деякий час карета зупинилась і до нас підсів старий чоловік із довгим сивим волоссям.

— Владико драконів, — він схилив голову, — Я зробив протиотруту.

І він простягнув пляшечку дракону, не мені. А от Даримир, навпаки, махнув байдуже у мою сторону даючи дозвіл звернутися до мене. 

— Міс Вернандет, я лікар Борислав. Випийте ці ліки й Вам стане краще. 

Він допоміг мені прибіднятися та сісти на м’яку лаву карети й подав невелику пляшечку. Я випила, на смак гидота. І чомусь я думала, що мені одразу стане краще. Наївна. Навпаки, мені нестерпно захотілося спати і я знову повільно сповзла на лаві й провалилась у сон. 

Прокинулась чесно не знаю через скільки часу, можливо пройшло кілька годин, а може кілька хвилин. Важко сказати, в голові ще не прояснилось. Та я досі була в кареті, яка поколихувалась й була із шикарною, темно вишневою, м‘якою оббивкою. А навпроти сидів дракон й не зважав на мене уваги. Наче я була однією з подушок що лежали на лаві поруч мене. 

Я піднялась й дуже хотіла пити. Глянула ще раз на чоловіка й подумала, чи можу я до нього заговорити? Щось спитати? Чи краще мовчати? Я так розгубилась й мені було важко вимовити хоч слово.

— Куди ми їдемо? — мій голос звучав дивно.

І чоловік повернув до мене голову, його темні очі вперлися у мене і я уже пожаліла що заговорила. Він не одразу відповів, мені навіть здалося, що уже не відповість.

— У мій дім, — його голос бархатно-холодний, цинічно сухий та безнадійно небезпечний. 

— А палац? — я підозрювала що Владика не живе у палаці в якому проводився відбір, та по законах драконів, жити він мав саме там.

Бо палац у столиці, він величезний, помпезний, в ньому правила не одна династія, покоління драконів. Ну а ще, так зручніше, бо повторюсь, палац у центрі столиці драконячого королівства - Дракстаун.

— Я повинен звітувати? Щось не пригадую такого пункту у заручальному договорі. Та все ж відповім… Я живу у гірському місті Ерелан, воно знаходиться високо… Над рівнем моря, й добратися туди не просто, як і спуститися. А ще до повітря та тиску, тобі потрібно буде звикнути.

— Не пригадаю, щоб у заручальному договорі хоч якісь пункти були.

Пробурмотіла, в надії, що Владика прояснить мені щодо пунктів про які він заговорив. А щодо міста, то я не дуже рада це чути. Жити високо в горах, серед драконів… Бо Ерелан, це священне місто драконів. Де живуть виключно дракони, воно закрите для гостей.

Хоча за чутками які ширяться у королівствах, перевтілення у драконів, явище дуже рідкісне навіть серед представників чистокровних драконів. Взагалі мені важко представити це, як і знайти потрібні слова, щоб це явище описати, наприклад  "трансформація", "мутація" чи "метаморфізм".

— Пункт був тільки один! Ти підпорядковуєшся мені у всьому, щоб я не сказав чи зробив.

Чоловік не дивився на мене, а у вікно, а ще він говорив без сарказму, без жодної нотки веселощів. А серйозно, чітко, як само собою розуміюче. Мені в новинку все… І життя поза мого палацу в Аберії й заручини й сам дракон, який до біса мене лякав.

— Наскільки я знаю, Ерелан тільки для драконів. А я…

Так, я просто людина, в мені не має жодної краплини крові дракона і тут мені в голову прийшла дика думка.

— Чому Ви хочете одружитись зі мною? Людиною?

Випалила без довгих роздумів, одразу як тільки подумала.

І моє запитання зацікавило дракона настільки, що він повернув до мене голову, подивився мені у вічі, своїми чорними зіницями із золотистою обводкою. Він нахмурив брови, стиснув губи. Йому явно не сподобалось моє запитання.

— Мені потрібна жінка, яка зможе продовжити мій рід. І чи ти станеш моєю дружиною, залежить тільки від цього…

— Тобто? Я не зрозуміла?

Я розгубилась, його відповідь привела мене до шокового стану. 

— Невже Жозефіна не попередила тебе?

Я уже розуміла, що є ще одна свиня, яку мені підклала тітонька. І це щось дуже важливе й страшне.

— Вона нічого не сказала тобі, Вероніка. — констатував Даримир.

— Алісента, — поправила я його.

— А мені більше до вподоби Вероніка. Ми одружимось рівно цього самого дня, через місяць. За умови, якщо ти завагітнієш. Якщо ні, то заручини скасовуються, ти повернешся в Аберію, а Аберія приєднається до Дракстауна.

Здається хтось виштовхав з мене все повітря, мої клітини без повітря помирали, як і я сама після почутого. В мене не було слів, не було думок та варіантів виходу із даної ситуації. По моїй щоці покотилась сльоза, чи то образи, чи то від усвідомлення приреченості. Бо ситуація катастрофічна. Я маю порушити усі правила пристойності, й переспати з нареченим, щоб завагітніти. А якщо цього не відбудеться, то шлюбу не буде. І я повернусь в Аберію й не зможу одружитись після того, як втрачу невинність.

А про мої бажання, взагалі мови не має..