Розділ 2. Правда, що збиває з ніг.

Події що відбувались за два тижня до відбору наречених

— Алісенто, я знаю що це не справедливо, по відношенню до тебе. Що ти не являлась учасницею заручин.

Перший радник, нервово ходив по кабінеті моєї покійної тітоньки Жозефіни, рідної сестри мого батька, який теж покійний, як і мама. А я вперше за двадцять п’ять років сиділа на її кріслі та не боялась, не тряслась від кожного звуку, не тремтіла як переляканий заєць. Бо вона мертва.

— Джозеф, як ви могли?! Як? 

Я просто не могла повірити у це, що я високородна принцеса королівства Аберія, стану дружиною дракона. Як і в те, що моя тітонька навіть не повідомила мене про це. А сама все вирішила й уклала договір як мій опікун. А Джозеф, старенький, добрий радник, який займав цю посаду, ще за життя мого батька. Він же усе знав й нічого не сказав мені. Я глибоко вражена, розчарована, розбита. Бо ще годину тому, я була вільна й складала плани на майбутнє, а тепер, моє життя завершилось. 

— Я нічого не знав! Алісенто, я не знав!

Я гірко посміхнулась, бо вважала Джозефа своїм союзником, а виходить, що це не так.

— Я бачила договір і твій підпис як свідка заручин.

Холодно відповіла й вираз обличчя радника змінився. Просто в секунду став іншим, наче переді мною стояла інша людина. Якої я до речі не знаю.

— Алі, ти маєш розуміти, що обов’язок понад усе! Королівство Аберія - понад усе! А вибір чоловіка завжди був політичним питанням, а не особистого уподобання.

У голосі Джозефа було чутно нотки металу, злоби, зверхності. Але чому? За що? Я завжди підтримувала його, берегла усі таємниці й прикривали перед тітонькою.

— Якщо ти не одружишся з Владикою Дракстауна, то наше королівство приєднається до їхнього. І це не найгірша участь. А найстрашніше те, що наші люди, без крові дракона, стануть безправними рабами.

Я не знала що сказати, в мене не було потрібних слів, щоб виразити свій гнів. Хотілося кричати, плакати, вити мов поранений звір. Та, я проковтнула свої емоції й мовчки вийшла. Йшла коридором палацу, такого звичного мені, в якому я зростала, в якому була щаслива поки не загинули батьки, і не бачила перед собою нічого.

— Алі! — Мене гукнула Марта, дочка ще одного радника, — Що сталось? На тобі обличчя нема.

Вона підійшла й взяла мої руки у свої. 

Не могла вимовити ні слова, хоч дуже хотіла виговоритися, та біль душив.

 Марта зрозуміла мене без слів, і повела у сад, на наше місце, де ми часто сиділи тільки у двох й розмовляли про все на світі.

— Кажи, що сталось?

— Тітонька заручила мене із Владикою Дракстауна. Якщо я не одружусь із ним, то…

І я не могла більше стримувати себе, розплакалась.

 Марта прикрила рот рукою й теж почала плакати. 

— Алі, ти не можеш одружитись із Драконом! Ти просто не можеш! Він монстр! справжній дракон! А ти…

Дівчина витирала з обличчя великі горошини сліз й голосно схлипувала. А я уже і так знала, що можу. Що одружусь, що зроблю усе що буде необхідне. Що по іншому не зможу. Та і тітонька це знала…

Та я все одно плакала, й не могла зупинитись. Прощалась зі своїми мріями.

Через пів години сліз Марта зойкнула та прикрила рота рукою. Її великі, червоні від сліз голубі очі дивились на мене.

— Що таке? Невже тітонька залишила мені ще один сюрприз після смерті?

Бо вираз дівчини говорив саме про це. А тітонька, здається зробила все, щоб отруїти мені життя.

— Алі, я тільки щойно згадала чому тебе шукала, — Марта знову зробила паузу, і я уже почала дратуватись, — Владика драконів, оголосив, що шукає наречену. І обере її на традиційному відборі наречених, який відбудеться через два тижні.

Я шоковано вислухала Марта й не могла зрозуміти як таке може бути? Я ж бачила документи про заручини, мої з Даримиром Златославом. Бачила широкий підпис Владики та тітоньки Жозефіни. Тому про який відбір наречених йде мова? І я б ще зрозуміла, якби це було у людей, королі та імператори королівств можуть взяти більше ніж одну дружину. Та тільки не дракони. Вони обирають одну дружину на все життя, і навіть після її смерті, більше не одружуються.

— Марто ти впевнена? — не могла не перепитати.

— Так, я впевнена. І навіть знаю, що принцеса Крістіна з королівства Лаад, братимене участь у відборі наречених.

Я нічого не розумію. Як так?

Піднялась на ноги й не сказавши нічого більше Марті, попрямувала назад до радника Джозефа. 

Він сидів за столом моєї тітки й читав якісь документи.

— Джозеф, ви точно усе розповіли про мої заручини із драконом?

Він подивився на мене нетямущим поглядом та я уже знала, що це обман. Що усе він знає.

— Добре що ти повернулась, бо я уже збирався кликати за тобою.

 Я сіла напроти нього і чекала…

— Розумієш, Владика драконів хоче, щоб усе було згідно з традиціями. А ти знаєш як дракони цінують свої традиції.

Та мені начхати на те як вони цінують свої традиції. Подумала я, та промовчала.

— А споконвіку для Владики драконів обирали найдостойнішу на відборі наречених. І сам відбір теж має пройти згідно з традиціями.

Чесно кажучи я цього не знала, по перше, за моєї пам’яті відбору наречених не було, з тої причини, що дракони дуже живучі. А по другій, дракони є останніми, особистим життям яких я цікавилась.

— Яле навіщо? Якщо наречену уже вибрано? 

Навіщо цей фарс? Не могла ніяк зрозуміти я.

— Це була умова Владики й твоя тітонька на неї погодилась. Тому через два тижні, буде відбір наречених і ти візьмеш у ньому участь. І краще поводи себе тихо й не вередуй, бо дракони відомі своїм запальним характером.

Я знову покинула Джозефа. Та на цей раз пішла до своєї кімнати. Безсильно впала на ліжко й хотіла заснути, й прокинутись від цього жахливого сну. Як вони могли так поступити зі мною? Я мало того що наречена дракона. Так ще маю брати участь і принижуватися, боротись за серце дракона, яке мені до біса не потрібне. Мабуть, як і я йому. По моїх щоках котились сльози, я не розуміла як маю жити далі. Я ж ніколи навіть не покидала територію палацу. Ніколи ніде не бувала. Я з настільки затуркана, що боюсь власної тіні. І зовсім нічого не знаю про — життя. Особливо в інших королівствах, а про драконів так взагалі мовчу.