І затремтіли гори.

   Спершу здригнулися та затремтіли гори. Грізним гуркотом лавин. Снігові обвали та потоки каміння зносили все на своєму шляху. Злякано тікала лісова звірина: сполохано стрибали лісові плямисті олені та круторогі гірські козли, тривожно чвалали геть чорно-бурі  ведмедиці з виводками клишоногих ведмежат, граціозно перестрибували зі скелі на скелю, прямуючи вниз, збентежені снігові барси. Перелякане птаство піднялося в небо, чорною хмарою закриваючи сонце.

  В селищах навколо корови  та кози від страху мочилися під себе в стійлах. Безперестанку ревли та били копитами віслюки, намагаючись зірватися з прив’язі. Жалібно скавуліли та завивали серед білого дня собаки, то  тиснучись до людських ніг, то намагаючись забитися-сховатися під ґанок.

  Весь небокрай затягнула похмура темна хмара пронизана павутиною вогняних блискавок. Голосний гуркіт грому, молотом розгніваного велета бив по барабанним перетинкам. Темно-сірі стовпи куряви піднялися до самого неба – ніби від копит тисяч коней безжальних степняків, що  лишають після себе лише згарища і гори розтерзаних тіл.

   Коли темінь закрила пів неба – вони побачили його.

  Він йшов один.  Високий, смаглявий з довгим чорним сплутаним волоссям, оголений -  лише накинута на пояс пов’язка зі шкури чорного оленя. Темно-рубіновими краплинами крові на його грудях виблискувало намисто з рударакші, і таким же червонястим вогнем  палахкотіли  його очі.

    Йшов прямо в місто.

***

- Та це все вигадки. – підліток  глянув з сумнівом на розмиту пляму гір, що виднілася в далині. – Як то людина може жити тисячу літ? То все брехні.

- Може. — прошамкотів старий дідо. – Давно він там. Ще коли мій дідо був маленький, такий як ти. То вже йому його дідо розповідав – що він здавна живе…

 - І чого ж то він не спускається  до нас?

- А що йому тут робити ? Все вже він бачив. Все пізнав. Що, як тій корові жувати вже зжоване?

-  А що ніхто не намагався, до нього піднятися?

 Дідо глянув на нього і всміхнувся:

- Думаєш, що то забавки тобі? Намагалися. Та ніхто не доходив. Страх, кажуть, перед печерою такий нападає – що тікаєш світ за очі.

Дідо задумався.

- Один тільки бачив ту печеру…

- І що? – розкрив рота хлопака.

- Та збожеволів відтоді. Казав, що чорний чаклун. Людські жертви приносить. Повна печера черепів людських...

- А що він людей викрадає і їсть?  - недовірливо запитав хлопчина. – Мо з нашого селища?

- Та ні. — дідо задумливо погладив сіру бороду. – Ніхто в нас тут давно не пропадав.  Живуть всі довго і помирають від старості.  Дуже нечасто, який нещасний випадок.

- То що брехав, той чоловік?

- Мо й брехав. – погодився дід.

- А чого йому сидіти там тисячі літ. – задумався хлопець.  – Вигадки то все.

***

 - Ні! Побиття камінням чи дати пошматувати собаками - то для нижчих каст!  – брамін  суворо  підняв палець. – Все-таки вона - дружина раджи. Тільки вогонь! Хай увійде добровільно – і тим очистить від ганьби тебе і твою честь.

 Раджа відкинувшись на троні й підперши долонею підборіддя, похмуро зиркав на браміна.

І нарешті неохоче погодився:

 – Правду мовиш. Скверну цю може очистити лише вогонь.

Він піднявся і грізно промовив до слуги:

- Полюбовника виказала свого?

Слуга схилився в поклоні:

- Заперечує все. Каже - не було зради. Вірна вам.

Раджа, ще більше спохмурнів і почав ходити вперед-назад. Тоді знову повернувся до браміна :

 - Що скажеш? Доказів прямих в нас не має. Тільки свідчення моїх наложниць, що бачили її наодинці з чоловіком. Чи не помиляємося ми?

Брамін не відвів погляду:

 - Перша дружина раджи має бути поза підозрою. Якщо зараз відступиш, який приклад покажеш іншим? Щоб не робила велика людина – весь світ наслідує її приклад.

Раджа опустився на трон і кивнув слузі:

- Готуй багаття на завтра.

***

   В її великих сірих очах не було жодного страху. Розпущене довге чорне волосся хвилею розсипалося по білій шовковій сукні. Вона повільно зійшла на підготовлені дрова, високо тримаючи голову.

  Сьогодні вона має померти. Але буде жити її менший брат.  Якому вона таємно передала гроші, щоб він міг надійно сховатися, як від стражників султана, так і від найманих вбивць.

  Її не потрібно було прив’язувати до стовпа чи зв’язувати руки. Дружина раджі  - горда  Шахаре -  не стане плямувати свою честь втечею.

 Запалав вогонь. Жар ставав все нестерпніше.  Аромат сандалового дерева, гіркого диму та горілої плоті  лоскотав ніздрі

 Мабуть, вона б мала думати про свого чоловіка. Чи про своїх двох  діток – Лейлу і Махаріша.

 Але вона чомусь думала про нього.

  Того, хто приходив в її снах. Того, ім’я якого вона намагалася марно згадати все своє життя. Той, який жив в нічних тінях та в забутих спогадах.

 І коли вогонь, вже обхопив її повністю – вона  нарешті посміхнулася – і з останніх сил закричала:

- КЕЕЕШАААВААА!!!!!!!         

***

  Він влетів в місто як ураган.  Зі шквальним вітром, що підіймав хмари куряви та збивав з ніг, з блискавицями, що били в землю навколо і  грізними чорними тінями, що сповнювали серця страхом та розпачем

 Народ кинувся врозтіч, разом зі міською вартою, що бігла не оглядаючись, кидаючи з переляку шаблі та списи, рятуючи своє життя.  

  Коли він вийшов на головну площу –  її фігура вже повністю зникла у вогні. Він лише поглянув на полум’я  - і воно згасло.

   Кешава  підійшов і підняв її обгоріле тіло, ніжно обійняв, притулився щокою, постояв і повільно рушив в сторону річки, де був крематорій.

***

   Чорні тіні металися над полум’ям крематорію, так само як вони снували над палацом раджі, який червонів напівзотлілими головешками.  Між залишками залитих кров’ю стін лежали напівобгорілі трупи та кістки раджі, його воїнів та слуг. Десь здалеку чувся стогін брамінів з вирваними язиками…