Передостанній тиск

‎Темрява, яка оточувала Ізольду і Вальдріка, стала густішою, як кров у жилах.

‎Кожен крок вони робили всередині лабіринту, але насправді рухалися всередині власних страхів.

‎— Ти чуєш це? — запитав Вальдрік, але його голос був ледве шепотом, заглушеним власними думками.

‎— Так, — відповіла Ізольда, відчуваючи, як серце стискається. — Це не просто лабіринт… це життя, яке руйнується само собою.

‎Раптом перед ними виникла сцена:

‎Ті, кого вони врятували раніше, стояли навколо.

Але їхні обличчя були спотворені ненавистю, їхні очі кричали: ти винна в нашій загибелі, ти нас зрадила.

‎— Чому… чому це знову я? — прошепотіла Ізольда.

‎— Бо ти завжди робиш вибір, який приносить біль, — відповів голос лабіринту. — І тепер твоє серце має остаточно кам’яніти.

‎Вальдрік мовчав, але він теж бачив тіні минулого.

‎Їхні страхи відображалися у ньому самому, і він знав: будь-який неправильний крок закінчиться смертю.

‎— Обери, — шепотіла тінь. — Кого врятуєш? Кого залишиш гинути?

‎Ізольда відчула, як холод проходить крізь тіло.

‎— Я… не знаю, — прошепотіла вона, але розуміла: **правильного вибору вже немає**.

Тіні наблизилися.

‎Їхні крики і шепіт змішалися в один безперервний хор, що тиснув на свідомість.

‎Вони бачили образи людей, яких любили і втратили, союзників і ворогів, а тепер — лише тіні, що кричали: ти нас зрадила.

‎Вальдрік відчув, як тиск лабіринту почав впливати на його думки.

‎— Можливо, ми повинні зрадити один одного, — сказав він, холодно і без емоцій.

‎— Щоб вижити? — шепотіла Ізольда.

‎— Щоб хоч хтось залишився живим, — відповів він.

‎В цей момент лабіринт ожив остаточно.

‎Тіні рухалися навколо них, зрощуючи страхи і провину у смертельну масу, що тиснула на кожну клітину їхніх тіл і розумів.

‎Ізольда побачила ілюзії:

‎Вальдрік стояв на колінах перед темним троном, а вона лежала на холодному камені, безпомічна.

‎— Це майбутнє, — шепотіла тінь. — І воно вже вирішене.

‎Закутого союзника не було видно.

‎Лишився тільки його шепіт у голові Ізольди:

‎— Виживе лише той, хто зрадить першим.

‎— Ми вже зрадили один одного, — сказала Ізольда, холодно.

‎— Так, — відповів Вальдрік. — І тепер лабіринт доведе нас до кінця.

‎Тіні обвили їх обох, стискаючи простір.

Їхні серця билися не як людини, а як кам’яні механізми.

‎— Все, що ви робили, — шепотів лабіринт, — веде вас сюди.

‎— До страти, — додала тиша.

‎Ізольда подивилася на Вальдріка.

‎Вони більше не були союзниками.

‎Вони стали двома живими тінями, що йдуть назустріч власній неминучій загибелі.

‎Їхні кроки були останніми, що ведуть до фінального моменту.

‎Темрява, тіні і провина тиснули з усіх боків.

‎— Кінець близько, — промовив голос лабіринту.

‎— І він буде жорстоким, — додала тиша.

‎Ізольда і Вальдрік зробили крок уперед.

                                    Сторінка-98