Лабіринт безсмертної тіні

‎Простір став настільки тісним, що кожен подих здався криком.

‎Тіні, які колись були союзниками, тепер перетворилися на живі дзеркала їхніх страхів і провини.

‎— Це не лабіринт… — прошепотіла Ізольда.

‎— Це покарання, — додав Вальдрік, його руки стиснулися в кулаки. — І воно почалося всередині нас.

‎Раптом тіні ожили, рухаючись самостійно.

‎Вони розділили простір на вузькі коридори, які здавалося, стискалися щосекунди.

Кожен крок звучав як лезо у голові.

‎— Вибирай, кого врятуєш, а кого залишиш, — шепотіла тінь Ізольди, і її власний голос звучав чужим і кривавим.

‎— Якщо помилишся, — додав голос лабіринту, — не залишиться нічого.

Ізольда побачила образи тих, кого вона врятувала раніше.

‎Але тепер вони дивилися на неї з ненавистю, їхні очі кричали: ти зрадила нас.

Вальдрік відчув, як страх перетворюється на мору, на неприємну прозорість власної душі.

‎— Ми не можемо довіряти навіть собі,

 — промовив він.

‎— І не довіряй, — відповіла Ізольда. 

— Бо інакше лабіринт поглине нас повністю.

‎Раптом одна з тіней рухнула на них, ніби живий валун.

‎— Це твій союзник чи твоя провина? 

— запитав голос лабіринту.

‎Вони не знали. І це була найбільша жорстокість: невпевненість стала смертю.

Закутого союзника більше не було видно.

‎Лише його крик лунав у головах:

‎— Ізольдо… Вальдрік… оберіть мене, або оберіть себе!

‎Ізольда підняла руку, її серце вже не відчувало жалю.

‎— Досить, — сказала вона, і її власні слова вдарилися об неї, як холодна вода.

‎Вона вказала на тінь закутого союзника.

‎— Лабіринт вирішує, — сказала вона.

‎І тінь розсипалася на чорний пил.

‎Вальдрік мовчки спостерігав.

‎В його очах з’явився перший намір зради.

‎Він знав: тепер будь-який крок Ізольди веде їх до фіналу.

‎— Ти зробила свій вибір, — сказав він, холодно.

‎— І він віддзеркалює твоє серце, — відповіла Ізольда.

‎Темрява навколо них почала змінювати форму.

‎Їхні страхи, провини і сумніви злилися в єдину масу, що оберталася навколо, тиснула, кидала в непроглядну глибину.

‎— Лише кам’яне серце витримає — промовив лабіринт, — інші загинуть, навіть якщо виживуть фізично.

Ізольда і Вальдрік зрозуміли, що **немає виходу**, і що будь-який крок вперед — це крок до страти.

‎Їхні душі вже не були ті, що колись.

Вони йшли разом, але кожен з них ніс тінь іншого, зруйновану мораль і холодне серце.

‎І у той момент тіні навколо них здригнулися і заговорили одночасно:

‎— Фінал близько. Ви не зможете обдурити лабіринт. Ви вже програли.

‎Ізольда подивилася на Вальдріка.

‎Вони більше не були союзниками.

‎Вони були лише двома живими тінями, що рухаються назустріч власній загибелі.

‎— Готуйтеся… — прошепотіла тиша.

‎— Бо кінець вже не за горами.

‎Темрява обвила їх повністю.

‎Їхні серця кам’яніли, кроки ставали все важчими, а лабіринт посилював тиск, штовхаючи їх прямо до неминучого фіналу.

                                    Сторінка-97