Ілюзії кінця

‎Простір навколо них став ще тіснішим.

‎Темрява обвивала їхні тіла, мов важка вода, що тягне до дна.

‎Кожен крок звучав як крик, але ніхто не міг почути його крім них.

‎— Лабіринт більше не простір, — промовив Вальдрік, його голос був рівний, але холодний. — Він у наших головах.

Ізольда кивнула.

‎Вона відчувала, як серце остаточно кам’яніє.

‎Тепер страх не зовні, а всередині, висмоктує сили, змушує сумніватися у власних рішеннях.

‎Раптом перед ними з’явилися тіні їхніх союзників, але не ті, яких вони знали.

‎Це були їхні власні страхи, спотворені і перекручені.

‎Один силует виглядав як Вальдрік, але очі його були порожніми, і він посміхався їм, мовби зненавидів.

Ізольда відчула холод по спині.

‎— Це пастка, — прошепотів закутий союзник. — Тепер лабіринт грає не з тілом, а й з розумом.

‎Тіні підходили ближче.

‎— Вибирай, хто живе, а хто помре, — шепотіли вони.

Ізольда побачила сцени: Вальдрік падає під ударами невидимого ворога; вона сама лежить на холодному камені; союзники кричать і звинувачують її.

‎— Ти знову зрадиш, — шепотіла одна тінь, — щоб врятувати себе.

‎Вона відчула, як її руки тремтять.

‎Але ще гірше було відчуття: Вальдрік дивиться на неї, і його очі мовчки питають, чи готова вона зрадити його.

‎— Ізольдо… — прошепотів він. — Якщо ти зробиш крок уперед, ти не будеш тим, ким була.

‎— Я вже не та, — відповіла вона.

‎І в її голосі не було страху. Лише холод.

Раптом лабіринт ожив:

‎— Поглянь, — шепотів він. — Це ваше майбутнє.

‎Перед ними виникла сцена: кам’яний трон, а на ньому порожній лорд без магії, серце його кам’яне, і він дивиться прямо на Ізольду та Вальдріка.

‎Вони бачать себе на колінах перед ним, без сили, без магії, без шансів.

‎— Це неминуче, — промовила тінь Ізольди, її власний голос, але скривлений. — Все, що ти робила, все, що ти зрадила, веде сюди.

‎Вальдрік схопив її за руку.

‎— Ми можемо пройти далі, — сказав він, але його очі блищали від тривоги.

— Але ти повинна зробити вибір.

‎Вибір був жорстокий:

‎— Врятувати когось з тіней, або залишити їх гинути.

‎— Зрадити союзника, або зрадити себе.

‎Ізольда підняла погляд.

‎— Лабіринт вже виграв, — сказала вона. — Він вбив наше серце раніше, ніж ми опинилися тут.

‎Тіні навколо неї здригнулися і сміялися одночасно.

Вальдрік відчув, як його власний страх стає зброєю проти них обох.

‎— Кожен крок, який ми робимо, — прошепотіла Ізольда, — приближає нас до того, що ми не зможемо змінити.

‎І в цей момент вона зрозуміла:

вибору немає.

‎Є лише тиск, моральна катастрофа і відчуття, що їхня доля вирішена ще до фінального удару.

‎Темрява стала ще щільнішою.

‎Тіні закружляли, повторюючи минулі провини.

‎Їхні крики, зради і страхи стали живим лабіринтом всередині їхніх голов.

‎— Наступний крок — останній, — прошепотів закутий союзник. — І він покаже, хто залишиться, а хто загине.

‎Ізольда подивилася на Вальдріка.

‎Її очі були холодні, але ясні.

‎— Ми йдемо вперед.

‎— Так, — кивнув він. — І нехай це буде кінцем для всіх нас.

Тіні навколо них затиснули простір ще сильніше.

‎— Кінець близько, — промовив голос лабіринту.

‎— І він буде без жалю.

‎Ізольда і Вальдрік зробили крок уперед.

‎Їхні серця вже не билися, як раніше.

‎Бо вони йшли прямо до власної страти, де не буде магії, не буде жалю, лише кам’яне серце і абсолютна влада над ними, хто залишиться живим.

                                   Сторінка-96