Зрада у темряві

Тіні все більше стискали простір навколо.

‎Вони не були просто спостерігачами — вони стали дзеркалами страху та провини.

Ізольда відчула, як холод заливає груди.

Її серце, що вже почало кам’яніти, билося не ритмічно, а як механізм, що виснажує сам себе.

‎— Це не лабіринт, — тихо прошепотів Вальдрік, — це пастка для душі.

‎Вона подивилася на нього. Його очі блищали холодом, але там уже з’явилося щось інше.

Сумнів? Страх? Ні. Це була готовність зробити немислиме, щоб вижити.

Раптом тінь закутого союзника піднялася.

‎Його форма була викривлена, але голос — знайомий:

‎— Хто врятує першим себе? — шепотіла він. — Хто зрадить, щоб вижити?

Закутий союзник зробив крок уперед.

‎Він підсунув руку до Ізольди.

‎— Якщо ти залишиш мене, — промовив він, — ти виживеш.

‎Ізольда знала, що це перевірка.

‎Вона бачила, як тінь Вальдріка наростає за його спиною, натякаючи на його власні страхи.

‎Вона відчула: навіть він готовий зрадити, якщо це врятує його.

‎— Вибір не мій, — тихо сказала Ізольда.

‎Але її слова прозвучали як брехня сама собі.

‎Вальдрік зробив крок вперед.

‎В його очах горів холодний розрахунок.

‎— Якщо ти зрадиш його, — промовив він, — ти зрадиш мене.

‎— Якщо ти зрадиш мене, — відповіла Ізольда, — ти зрадиш себе.

Тиша стала нестерпною.

‎Тіні оберталися навколо, шепотіли і сміялися, створюючи інфінітний круг морального тиску.

‎Вони бачили один одного, і водночас не бачили — бо кожен сприймав тільки власний страх.

‎Закутий союзник раптом різко кинувся вперед.

‎— Я підійму вас на останній етап, — прошепотів він, — але хтось мусить залишитися позаду.

‎Ізольда відчула гострий тиск у грудях.

‎Вона знала: зараз хтось із них першим зрадить, і тоді все піде не так.

‎— Я зроблю це, — тихо сказала вона.

‎І Вальдрік зупинився, ніби відчув холодне дихання смерті прямо на шиї.

‎— Ти що робиш? — прошепотів він.

‎Ізольда підняла руку.

‎Не для удару. Не для захисту.

Вона вказала на закутого союзника, того, хто ще хвилину тому обіцяв їй допомогу.

‎Тіні завирували.

Закутий союзник зупинився, його очі зблідли.

‎— Ти… — промовив він, але голос зірвався.

Ізольда кивнула.

‎— Лабіринт наказує. Хто виживе, той зможе далі йти.

‎Закутий союзник опинився на колінах.

Темрява обвила його, стискаючи груди.

‎Він дивився на Ізольду, і в його погляді було страх і зрада водночас.

Вальдрік не рухався.

‎Він дивився на Ізольду, і його очі мовчки кричали: ти перша зрадила.

Тепер усе змінилося.

Тіні навколо ожили ще сильніше.

Вони не були більше лише відображенням страху.

Вони стали живими дзеркалами морального катування, показуючи, як кожен крок Ізольди і Вальдріка веде їх до повного знищення.

‎Ізольда відчула, як її власне серце остаточно кам’яніє.

‎— Ми йдемо далі, — сказала вона, холодно.

‎— Без жалю. Без сумнівів. Без магії.

Вальдрік кивнув.

‎— І з кам’яним серцем, — додав він.

‎Вони рушили вперед, і лабіринт відповів тишею.

‎Тільки тихий шепіт зрад і страху супроводжував їх кожен крок.

‎Бо від цього моменту нічого не могло зупинити фінал.

‎Ізольда і Вальдрік ще не знали — але вони вже йшли прямо до власного жахливого фіналу.

                                   Сторінка-95