Ланцюги, що не тримають

‎Вони йшли мовчки.

‎Попереду — Ізольда.

‎За нею — Вальдрік.

‎Позаду — закутий.

‎І останнім — порожній.

‎Той, у кого забрали щось важливіше за життя.

‎Його кроки були рівними. Без поспіху. Без емоції.

Наче він більше не мав причин боятися.

Коридор змінився.

‎Стіни стали гладкими, майже дзеркальними.

‎У відблисках вони бачили себе — спотворених, розтягнутих, ніби світ кривив їхню форму.

‎І раптом Ізольда зупинилася.

Попереду була зала.

Кругла.

‎Посередині — кам’яний постамент.

‎А на ньому — ключ.

Старий.

Темний.

І знайомий.

‎Закований союзник повільно підійшов ближче.

‎Його ланцюги дзенькнули.

‎— Я знаю цей ключ, — сказав він тихо.

‎— Звідки? — спитав Вальдрік.

‎— Ним мене й закували.

Тиша стала щільною.

‎Ізольда зробила крок у залу.

Нічого не сталося.

Ще крок.

‎Порожній зайшов слідом.

‎Стіни за їхніми спинами повільно зімкнулися.

Шляху назад більше не було.

‎— Звільнишся — і що далі? — холодно спитала Ізольда.

Закований підняв очі.

‎— А ти боїшся?

‎— Я більше не боюся.

‎І це прозвучало не як правада.

‎Вальдрік обійшов залу по колу.

‎— Це занадто просто.

‎— Ні, — тихо відповів закований. — Це занадто вчасно.

‎Він став перед постаментом.

‎Ланцюги напружилися.

‎— Лабіринт не випадковий. Він дає те, що потрібно для фіналу.

‎Ізольда дивилася на нього уважно.

‎— Ти не жертва, так?

Він усміхнувся.

‎Вперше без прихованого глузування.

Просто спокійно.

‎— Я був його голосом. Колись.

‎Тиша вдарила сильніше, ніж крик.

‎— Ти привів нас сюди? — тихо спитав Вальдрік.

‎— Ні. Ви прийшли самі. Я лише переконався, що двері за вами зачиняться.

‎Порожній зробив крок уперед.

Наче відчув зміну.

‎Ізольда повільно витягнула клинок.

‎— Якщо ти був його голосом, чому йдеш проти нього?

‎Закований подивився на ключ.

‎— Бо лабіринт хоче хаосу.

А я хочу результату.

‎Він схопив ключ.

‎Зала здригнулася.

‎Ланцюги почали тріщати.

‎Метал розжарився.

‎Камінь під ногами тріснув.

‎Ізольда не відвела погляду.

‎— Ти використовував нас.

‎— Так.

‎Ланцюг зламався.

Один.

Другий.

‎— Ти підштовхував нас одне проти одного.

‎— Так.

‎Останній металевий обруч упав на підлогу.

‎Він випрямився.

‎Вперше без кайданів.

‎І вперше — вище, ніж здавався.

‎— Чому? — спитала вона.

Він зробив крок ближче.

‎— Бо в кінці залишиться тільки один лорд.

‎І я хотів побачити, чи це будеш ти.

‎Порожній раптом різко кинувся вперед.

Без крику.

Без вагань.

‎Закований перехопив його рух одним ударом.

Тіло впало.

‎Тепер уже остаточно нерухоме.

‎— Він більше не потрібен, — сказав звільнений.

Ізольда дивилася йому прямо в очі.

‎— Ти не з нами.

‎— Ні, — спокійно відповів він. — Я з фіналом.

‎Світло в залі стало яскравішим.

‎Стіни почали розчинятися.

‎Попереду відкрився новий шлях.

‎— Тепер усе чесно, — сказав він. — Без ланцюгів. Без ілюзій.

‎Вальдрік напружився.

‎— І що це означає?

‎Звільнений подивився на Ізольду.

‎— Це означає, що з цього моменту ми більше не йдемо разом.

‎Ми йдемо до одного й того ж кінця.

‎І кожен готується вбити іншого, якщо доведеться.

‎Ізольда повільно опустила клинок.

‎— Добре.

‎Її голос був рівним.

Без тремтіння.

‎— Тоді давай подивимося, хто доживе до самого кінця.

‎Вона першою зробила крок у новий прохід.

‎І цього разу ніхто не став поруч із нею.

‎Бо тепер це був не шлях виживання.

‎Це був шлях до трону.

                                  Сторінка-91