Той, хто повернувся

Середній прохід виявився довгим.

‎Надто довгим.

Він не мав поворотів. Не мав дверей. Не мав пасток.

Це було гірше.

Тиша.

Лише їхні кроки.

‎І звук металу — ланцюги закутого союзника повільно ковзали по камені.

‎Той, хто штовхнув непритомного, ішов останнім.

Він більше не дивився нікому в очі.

‎— Ти його вбив, — тихо сказала Ізольда, не обертаючись.

‎— Ні, — різко відповів він. — Я врятував нас. Ти б вагалася. І ми всі загинули б.

‎— Ти навіть не знав, куди веде той прохід.

‎— А ти знала?!

Вона замовкла.

‎Світло знову почало мерехтіти.

І тоді вони почули.

Кроки.

Позаду.

Повільні.

Нерівні.

‎Наче хтось ішов, вчачись ходити заново.

Всі зупинилися.

‎— Це неможливо, — прошепотів Вальдрік.

Кроки наближалися.

‎З темряви лівого проходу, який мав бути закритим, з’явилася постать.

Той самий союзник.

Непритомний.

‎Але тепер — стоячий.

‎Його очі були відкриті.

Порожні.

‎І губи рухалися, хоча звуку не було.

‎— Це не він, — одразу сказав закований.

‎Постать зупинилася за кілька кроків.

‎Голова повільно нахилилася набік.

І тоді він заговорив.

‎Одночасно кількома голосами.

‎— Чому ти мене штовхнув?

Той, хто зробив це, відступив.

‎— Ти не справжній.

‎— А ти?

‎Постать зробила крок.

‎Камінь під її ногами почорнів.

‎— Я не хотів, — прошепотів винуватець. — Я просто…

‎— Обрав, — закінчив “повернений”.

‎Ізольда відчула, як холод пробирається під шкіру.

‎— Лабіринт не повертає людей, — сказала вона. — Він повертає рішення

‎Постать різко сіпнулася.

‎І в одну мить опинилася перед тим, хто її штовхнув.

Ніхто навіть не побачив руху.

Лише звук.

Тріск.

Крик.

‎Коли світло спалахнуло яскравіше, вони побачили:

‎Чоловік стояв на колінах.

‎А “повернений” тримав його голову в руках.

Не відрубану.

‎Просто — стискав скроні.

І щось витягував.

Не кров.

Не мозок.

А щось темне.

‎Наче тінь, що виривається зсередини.

Крик швидко стих.

Тіло впало.

Порожнє.

Живе.

Але без погляду.

Без думки.

Без страху.

‎Постать повільно розсипалася в попіл.

‎І коридор знову став звичайним.

Тиша.

Тепер їх залишилося троє свідомих.

‎І один — із живим тілом, але мертвими очима.

‎Вальдрік підняв голову.

‎— Лабіринт карає не тих, хто помиляється.

‎— А тих, хто виправдовує себе, — тихо закінчила Ізольда.

‎Закований союзник уважно дивився на неї.

‎— І що ти відчуваєш?

‎Вона подивилася на того, хто лежав на підлозі.

‎На того, хто ще хвилину тому кричав.

‎— Нічого, — відповіла вона.

І це була правда.

Не було злості.

Не було жалю.

Лише ясність.

‎— Ось воно, — прошепотів закований із ледь помітною усмішкою. — Серце починає кам’яніти.

‎Ізольда нічого не сказала.

‎Але десь глибоко всередині вона зрозуміла:

‎Якщо так триватиме й далі,‎ вона зможе дивитися на страту без вагань.

‎І це лякало більше, ніж сам лабіринт.

                                     Сторінка-90