Перший справжній розрив

Вони більше не йшли разом.

Між кожним було кілька кроків відстані — але відчувалося, ніби між ними виросла прірва.

Повітря стало густим. Дихати було важко.

Світло в стінах згасало й спалахувало нерівномірно, наче хтось ізсередини моргав.

‎Ізольда йшла попереду. Не тому, що була лідером.

Просто ніхто не хотів іти поруч.

Раптом коридор звузився.

Перед ними — три проходи.

Жодних знаків.

Жодних підказок.

‎— Знову вибір, — тихо сказав один із союзників.

‎— Це не вибір, — відповів Вальдрік. — Це перевірка.

‎— Перевірка чого?

Ніхто не відповів.

‎Закований союзник повільно оглянув три проходи.

‎— Лабіринт не хоче, щоб ми вгадали. Він хоче, щоб ми посварилися.

І це спрацювало.

‎— Тоді вирішуй ти, — різко кинув один із врятованих. — Ти ж у нас головна.

‎Ізольда не одразу зрозуміла, що це звернено до неї.

‎— Я не…

‎— Ні, — перебив він. — Ти завжди вирішуєш. Кого рятувати. Кого залишити. Кому довіряти.

Тиша.

‎— Ми тут через тебе, — його голос став жорсткішим. — Через твою війну. Через твою зраду.

‎Вальдрік зробив крок уперед.

‎— Замовкни.

‎— Чому? Боїшся правди?

‎Ізольда відчула, як усередині щось стискається.

‎— Я не просила вас іти зі мною.

‎— Але ти знала, що ми підемо, — прошепотів він. — І все одно втягнула нас.

‎Світло в коридорі різко згасло.

Повна темрява.

І крик.

Короткий.

Раптовий.

‎Коли світло знову спалахнуло, один із союзників лежав на підлозі.

Його очі були відкриті.

Але порожні.

‎Ні крові. Ні ран.

‎Просто щось… зникло зсередини.

‎— Він дихає, — сказав Вальдрік, нахиляючись.

‎— Це гірше, — тихо відповів закований союзник.

‎Той, хто щойно звинувачував Ізольду, відступив.

‎— Це вона, — прошепотів він. — Лабіринт слухає її. Він реагує на неї.

‎— Ти збожеволів, — сказав Вальдрік.

‎— Ні. Подивись.

Стіни змінилися.

‎На камені проступив напис.

‎“Лідер завжди обирає першим.”

‎Три проходи почали повільно закриватися.

‎— Обирай, — сказав союзник. — Доведи, що ти знаєш, куди нас ведеш.

‎Ізольда подивилася на непритомного товариша.

‎На Вальдріка.

На закутого.

‎— Якщо я помилюся…

‎— Ти вже помилялася, — холодно відповів той самий голос.

‎Проходи звужувалися.

‎Залишалося кілька секунд.

‎Ізольда зробила крок у середній.

‎І в ту ж мить почула звук за спиною.

Метал.

Швидкий рух.

Крик.

Вона обернулася.

‎Той, хто її звинувачував, штовхнув непритомного союзника в лівий прохід — який уже майже закрився.

‎Прохід захлопнувся.

Різко.

Назавжди.

Тиша.

‎— Що ти зробив… — прошепотіла Ізольда.

‎— Я більше не дозволю тобі вирішувати, — сказав він, важко дихаючи. — Тепер я обираю.

‎Його очі були не злі.

‎Вони були налякані.

‎І саме це було страшніше.

‎Закований союзник тихо засміявся.

‎— Ось вона. Справжня тріщина.

Ізольда дивилася на закритий прохід.

‎Вона не знала, чи той ще живий.

‎І що гірше — не знала, чи її вибір був правильним.

‎— Тепер назад дороги немає, — сказав Вальдрік.

‎І вперше за весь час Ізольда відчула не провину.

А холод.

‎Щось у ній перестало намагатися всіх врятувати.

‎Якщо вони почали штовхати одне одного в темряву…

‎Тоді фінал буде не боєм.

А стратою.

‎І хтось у цій групі вже зробив перший крок до того, щоб заслужити її.

                                   Сторінка-89