Коли тиша починає брехати

Коридор став ширшим, але світла не побільшало.

‎Лише вузькі смуги тьмяного сяйва тягнулися вздовж стін, наче нерви під шкірою лабіринту.

Їх залишилося четверо.

І кожен ішов окремо.

‎Ізольда відчувала це фізично — дистанцію між ними. Невидиму, але глибоку.

‎— Зупиніться, — раптом сказав один із союзників.

Усі завмерли.

‎— Ви чуєте?

Спершу було тихо.

Потім...

Кроки.

Позаду.

‎Повільні. Рівні. Чіткі.

‎Але вони всі стояли.

‎Кроки продовжували звучати.

Ближче.

‎Ізольда повільно обернулася.

Порожній коридор.

Але звук не зникав.

‎— Це ілюзія, — прошепотів Вальдрік.

‎— Ні, — тихо відповів закутий союзник.

— Це пам’ять.

Стіни почали змінюватися.

‎На камені проступили відбитки долонь.

Криваві.

І голоси.

‎— Чому ти не врятувала мене…

‎— Чому ти обрала його…

‎— Чому ти вирішуєш за інших…

‎Голоси були різними.

‎Але звучали зсередини її голови.

‎Ізольда заплющила очі.

‎— Це не реальність.

‎— А що тоді реальність? — прошепотів союзник поруч. — Твої рішення?

‎Кроки знову наблизилися.

І тепер вони були попереду.

‎З темряви вийшли силуети.

‎Ті самі, кого вони втратили.

‎Без крові. Без ран.

Просто дивилися.

‎— Це неможливо… — видихнув хтось.

‎— Можливо, — тихо сказав закутий. — Лабіринт не вбиває. Він повертає.

‎Один із силуетів підійшов ближче до Ізольди.

‎— Ти могла витягнути нас обох.

‎Її руки знову почали тремтіти.

‎— Це неправда…

‎— Ти навіть не спробувала.

‎Силует розсипався на темний пил.

‎Підлога під ними раптом стала м’якою.

Як пісок.

‎Ноги почали провалюватися.

‎— Рухайтесь! — крикнув Вальдрік.

‎Вони кинулися вперед.

Один із союзників посковзнувся.

І впав на коліна.

‎Пісок затягував швидко.

‎— Руку! — закричав він.

‎Ізольда рвонулася до нього.

Але в останню мить відчула — хтось тримає її за плащ.

‎Вальдрік.

‎— Не можна! Це пастка!

‎— Він тоне!

‎— Це може бути не він!

‎Погляд Ізольди розривався між страхом і рішенням.

‎Закований союзник стояв осторонь.

І не рухався.

‎— Ти знову обираєш, — тихо сказав він.

Ізольда вирвалася з хватки Вальдріка.

‎Схопила руку того, хто тонув.

‎Він дивився їй в очі.

І на секунду його обличчя змінилося.

Стало чужим.

Посміхнулося.

‎Пісок під ними обвалився.

Це була ілюзія.

Справжній союзник стояв позаду.

‎А той, кого вона тягнула, розсипався тінню.

‎І вона мало не впала разом із ним.

‎Вальдрік встиг знову.

Втретє.

‎Коли вони вибралися на тверду поверхню, у коридорі стало тихо.

Занадто тихо.

‎— Ти більше не можеш довіряти навіть власним очам, — сказав закутий союзник.

Ізольда повільно підвелася.

‎— І ти цим насолоджуєшся.

‎— Ні, — він усміхнувся. — Я просто перестав вірити, що ти нас врятуєш.

‎І саме в цей момент вона зрозуміла страшну річ:

‎Лабіринт більше не намагається їх убити фізично.

Він стирає межу між правдою і брехнею.

‎Між другом і ворогом.

‎І якщо це продовжиться…

коли настане фінал, вони не зможуть стояти разом.

‎Вони стоятимуть окремо.

І лорд переможе не силою.

‎А тим, що вони вже зруйновані зсередини.

                                Сторінка-88