Насіння розколу

Вони рушили далі.

Але тепер коридор здавався іншим. Не через пастки. Не через магію.

Через тишу між ними.

‎Союзник ішов не поруч — він ішов окремо. І коли інші намагалися наблизитися до Ізольди, він тихо говорив щось їм на вухо.

Спершу це були лише погляди.

Потім — відстороненість.

Потім — крок назад у критичний момент.

Ізольда це бачила.

‎— Він говорить з ними, — тихо сказала вона Вальдріку.

‎— Я знаю.

‎— І ти нічого не робиш?

‎— Якщо я його зупиню — це тільки підтвердить його слова.

Попереду коридор розширився в круглу залу. Стеля губилася в темряві. У центрі стояла кам’яна платформа з вирізьбленими символами.

‎Як тільки вони ступили всередину — двері за спиною повільно зачинилися.

Камінь з глухим звуком зійшовся.

‎— Не подобається мені це, — прошепотів хтось із союзників.

‎Підлога здригнулася.

І символи засвітилися темно-червоним світлом.

Голос Грімма лунав звідусіль.

‎— Ви майже навчилися, — прозвучало спокійно. — Але ще не до кінця розумієте ціну лідерства.

‎На платформі з’явилися три кам’яні колони.

На кожній — ланцюг.

‎— Один із вас бреше, — продовжив голос. — Один із вас уже не на вашому боці.

‎Обирайте, кого закувати.

Якщо помилитесь — загинуть двоє.

‎Тиша вибухнула панікою.

‎— Це знову її рішення! — різко кинув союзник. — Нехай знову вирішує!

‎Погляди повернулися до Ізольди.

‎Вона відчула, як вага цих очей тисне сильніше за камінь.

‎— Це пастка, — сказав Вальдрік. — Він хоче, щоб ми знищили себе самі.

‎— Або ми нічого не зробимо — і все одно хтось загине, — відповів союзник. — Ти вже довела, що здатна обирати.

‎Голос Грімма став тихішим.

‎— Час іде.

‎Платформа почала нагріватися.

‎Ізольда дивилася на кожного.

Страх.

Сумнів.

Гнів.

‎І тоді вона побачила дещо інше.

Не страх.

Очікування.

‎В очах того самого врятованого.

Він не нервував.

Він чекав.

‎— Це ти, — сказала вона тихо.

‎— Ти просто боїшся визнати, що я маю рацію, — відповів він спокійно.

‎Платформа стала гарячою. Один із союзників скрикнув.

‎— Обирай! — прогримів голос.

‎Ізольда підійшла до ланцюга.

Її рука тремтіла.

‎Якщо вона помилиться — двоє загинуть.

‎Якщо вона права — він буде закутий.

‎Він дивився прямо їй в очі.

Без страху.

‎Лише з холодною впевненістю.

‎— Ти хочеш знову відчути це? — тихо прошепотів він. — Момент, коли ти вирішуєш чужу долю?

Ізольда стиснула ланцюг.

‎І різко замкнула його на його зап’ясті.

Мить тиші.

‎Потім —‎ дві інші колони спалахнули.

‎Ланцюги різко затягнулися на шиях двох інших союзників.

‎Їхні крики розірвали залу.

Ізольда завмерла.

‎— Ні… — прошепотіла вона.

‎Голос Грімма прозвучав майже лагідно.

‎— Ти знову обрала.

І знову неправильно.

‎Платформа поглинула їх.

Крики стихли.

Двері повільно відчинилися.

‎У залі залишилися лише четверо.

Ізольда стояла нерухомо.

Вона більше не тремтіла.

‎Союзник, закутий у ланцюг, тихо засміявся.

‎— Бачиш?

Ти не рятуєш.

‎Ти прирікаєш.

‎Вальдрік дивився на неї довго.

‎І вперше в його погляді з’явилося щось небезпечне.

Сумнів.

‎І читач починає розуміти:

‎Це вже не просто боротьба з Гріммом.

‎Це повільне народження того, ким лорд стане у фіналі.

Холоднішим.

Жорсткішим.

Без магії.

‎Але з кам’яним серцем.

                               Сторінка-86