Коли свої небезпечніші за ворога

Коридор був тихим. Надто тихим.

‎Лише краплі води десь у темряві відміряли час. Кроки звучали глухо, ніби сам лабіринт слухав.

‎Ізольда відчувала погляди.

‎Не тіней.

Своїх.

‎Врятований ішов трохи позаду. Його кроки були повільнішими. Він більше не дивився їй у спину — він дивився крізь неї.

‎— Ти не вагаючись відпустила його, — раптом сказав він.

Ніхто не відповів.

‎— Я бачив це в твоїх очах. Там не було болю. Там був розрахунок.

Ізольда зупинилася.

‎— Якщо хочеш щось сказати — скажи прямо.

‎— Добре, — він підійшов ближче. — Ти стаєш такою ж, як він.

‎Повітря стало холоднішим.

‎— Обережніше зі словами, — тихо попередив Вальдрік.

‎— Чому? — союзник усміхнувся. — Хіба вона не довела, що людське життя для неї — змінна?

‎Тріщина під ногами з’явилася раптово.

‎Плита, на якій стояла Ізольда, просіла вниз.

‎Вона різко втратила рівновагу і схопилася за край кам’яної арки. Під нею відкрилася вузька шахта з гострими уламками.

‎— Руку! — крикнув Вальдрік.

‎Він кинувся вперед.

‎Союзник стояв поруч.

‎І дивився.

‎Просто дивився.

‎Ізольда висіла, пальці ковзали по холодному каменю.

‎— Допоможи! — закричав Вальдрік до нього.

‎Секунда.

Друга.

Третя.

‎У його очах промайнула боротьба.

‎— Ти ж любиш вирішувати, хто має жити… — тихо сказав він.

‎І зробив крок назад.

‎Камінь під руками Ізольди почав кришитися.

‎Вона зустріла його погляд.

‎І в цю мить зрозуміла:

Це вже не магія.

‎Це вибір.

‎Вальдрік рвонув її на себе в останню секунду. Плита обвалилася вниз, уламки з гуркотом полетіли у шахту.

‎Ізольда впала на холодну підлогу, задихаючись.

‎Вальдрік повільно підвівся.

‎— Ти… не допоміг.

‎Союзник знизав плечима.

‎— Я подумав, ти впораєшся.

Ти ж сильна.

‎Тиша стала густою, як кров.

‎Ізольда повільно піднялася. Її руки були подряпані, пальці тремтіли.

‎— Тепер ти знаєш, — сказав він. — Як це — коли хтось вирішує замість тебе.

Грімм не з’являвся.

‎Йому не потрібно було.

Лабіринт уже працював.

‎Вальдрік підійшов до союзника впритул.

‎— Ще раз… — його голос став крижаним. — І я особисто вирішу твою долю.

Союзник усміхнувся.

‎— Ось бачиш?

‎Ви обидва вже навчилися.

Ізольда стояла мовчки.

‎Усередині щось обмерло.

‎Не страх.

‎Не гнів.

‎Щось твердіше.

‎Щось холодніше.

‎Лабіринт забрав у них союзників.

‎І тепер починав забирати довіру.

‎І читач уже відчуває:

‎Ця тріщина не зникне.

‎Вона проросте.

‎І в фіналі хтось використає її проти них.

                                 Сторінка-85