Ти вирішила, хто має жити

‎Врятований союзник сидів, притулившись до холодної стіни. Його груди важко здіймалися, пальці досі тремтіли.

‎Ізольда не дивилася на нього.

‎Вона дивилася вперед.

‎— Ми повинні рухатися, — сухо сказав Вальдрік. — Лабіринт не чекатиме.

‎— Рухатися? — голос позаду прозвучав різко.

Ізольда повільно обернулася.

‎Врятований підвівся. Його очі вже не були вдячними. Вони були темними.

‎— Ти навіть не спробувала, — прошепотів він. — Ти вирішила, хто має жити.

‎— Я врятувала тебе, — відповіла вона тихо.

‎— Ні. Ти засудила його.

‎Тиша стала густою.

‎— Якби я не обрала — загинули б усі, — її голос був рівним. Занадто рівним.

‎— Можливо. А можливо — ні.

‎Але ти навіть не дала шансу.

‎Він зробив крок до неї.

‎— Хто дав тобі право вирішувати?

‎Вальдрік став між ними.

‎— Досить. Вона врятувала тобі життя.

‎— Чиє? — перебив союзник. — Моє?

‎А якщо я не хотів, щоб мене рятували такою ціною?

‎Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-яка пастка.

‎Ізольда відчула, як щось холодне повільно осідає всередині.

‎— У лабіринті немає справедливості, — сказала вона. — Є лише виживання.

‎— Тоді ти вже програла, — прошепотів він. — Бо ти почала думати, як він.

‎Десь у глибині коридору знову пролунав тихий сміх.

‎Союзник відступив, але в його погляді більше не було довіри.

‎Ізольда це помітила.

‎І вперше вона зрозуміла:

‎лабіринт руйнує не лише тіла.

‎Він сіє сумнів.

‎І якщо сумнів проросте — вони знищать одне одного ще до фіналу.

‎Вальдрік тихо сказав:

‎— Ти зробила правильний вибір.

‎Вона не відповіла.

‎Бо вперше не була впевнена.

                                    Сторінка-84