Міст над прірвою скрипів під ногами. Камінь кришився, темрява внизу була бездонною. Вальдрік ішов першим, Ізольда — слідом, а за ними — двоє поранених союзників.
Раптово повітря розірвав металевий звук.
Міст здригнувся — і середина конструкції обвалилася.
Один із союзників встиг ухопитися за край кам’яної плити. Другий повис нижче, тримаючись лише однією рукою за його зап’ястя.
— Допоможіть! — хрипко вигукнув нижній.
Тріщини розповзалися мостом дедалі швидше.
— Якщо витягувати обох — міст не витримає, — холодно сказав Вальдрік, оцінюючи вагу, відстань, час. — У нас кілька секунд.
Ізольда впала на коліна біля краю. Вона схопила першого за передпліччя. Його пальці були в крові, очі — повні жаху.
— Не відпускай мене… — прошепотів він.
Нижній уже ковзав. Його пальці втрачали силу.
— Ізольдо… — голос Вальдріка був напружений. — Ти мусиш обрати. Якщо вагатимешся — впадуть обоє. І ми разом з ними.
Світ звузився до цього краю, до двох рук, до тріщини, що повільно повзла просто під її коліном.
Вона знала: якщо потягне обох — конструкція завалиться. Якщо врятує лише одного — другий зірветься.
— Пробач… — прошепотіла вона.
Її рука стиснулася сильніше — але не за того.
Вона різко смикнула верхнього союзника вгору, і в ту ж мить нижній зірвався.
Крик розчинився в безодні.
Міст захитався ще раз — і застиг.
Тиша стала нестерпною.
Врятований лежав на камені, задихаючись. Ізольда не дивилася вниз. Вона дивилася на свої руки — ті самі руки, що щойно зробили вибір.
— Це був єдиний шанс, — твердо сказав Вальдрік, хоча в його голосі з’явилася тріщина. — Інакше загинули б усі.
Ізольда повільно підвелася. Щось у ній змінилося. Не зламалося — але стало жорсткішим.
— Лабіринт змушує нас ставати схожими на нього, — тихо сказала вона. — І якщо так буде далі… ми перестанемо бути тими, ким були.
Десь у темряві пролунав приглушений сміх Грімма.
І читач починає розуміти:
Це не просто боротьба за життя.
Це поступове знищення їхньої людяності.
Сторінка-83