Тонка грань зради

Ніч огортала замок важкою ковдрою темряви. Ізольда йшла вузьким коридором, пергамент у руці — її серце билося швидко, а думки плуталися, як павутина вітру. Вона відчувала, що кожен крок не просто наближає її до Оларіка, а веде на межу, де сумніви зникають під вагою неминучого.

‎Оларік стояв у головній залі, тінь від свічок перескакувала по стінах, мов живий страх. Його очі світлилися холодом, що не було людським. Він уже не потребував наказів — темрява керувала його рухами, і він був готовий до дій, які колись здавалися немислимими.

‎— Ти знаєш, що кожна твоя дія залишає слід… — його голос звучав як шепіт каменю. — Ізольдо, сьогодні ти знову обираєш між світлом і тінню.

‎Ізольда зупинилася. Її рука тремтіла, але вона розуміла: цей момент змінить усе. Старі переконання, що колись здавалися непорушними, тепер ламалися під тиском сили, що проростала всередині Оларіка.

‎Вона передала йому ключі від підземного складу — прихованого місця, де зберігалася заборонена магія. Кожен жест здавався невинним, але всередині Ізольди зріла тиха зрада. Серце кричало, але розум мовчав, підкоряючись внутрішньому страху.

‎Оларік взяв ключі і повільно усміхнувся, майже непомітно. Ця усмішка була як лід, що пробиває кригу — холодна, безжальна, і водночас спокуслива.

‎— Добре, — сказав він тихо. — Ти робиш свій вибір… і я бачу його. Тепер я знаю, наскільки ти здатна…

Темрява піднялася навколо нього, стискаючи простір, змушуючи все світле згасати. Ізольда відчула, як межа між вірністю і зрадою розчиняється. Вона ще трималася, але глибоко всередині вже знала: кожен крок, який вона робить, веде її до темної межі, за якою немає повернення.

‎І в цю мить, коли свічки тремтіли, а тінь Оларіка здавалася живою, Ізольда зрозуміла правду: її доля і доля того, хто колись був другом, тепер з’єднані незримим ланцюгом темряви, який тягне їх обох до прірви, що чекає попереду.

                             Сторінка-43