Під покровом темряви

Ніч огортала Грімм-холл, і лише слабке світло з факелів пробивалося крізь тріщини старих вікон.Оларік стояв на балконі, вдивляючись у тінь саду, де він бачив Ізольду й Вальдріка кілька годин тому.Серце його все ще стискалося від зради, а думки плуталися в гнітючому хаосі.

Він відчув, як щось всередині нього змінюються, невидима сила, що довгі роки дрімала, тепер прокидалася.Кожен спогад про зраду, кожна мить страху й розпачу наче додавали сили його власній темряві.

Я більше ніколи не дозволю комусь керувати моїм світлом...прошепотів він сам до себе, і слова звучали не як прохання, а як вирок.

У кімнаті він знайшов старий амулет свого роду, давно забутий.Коли він торкнувся його, холодний спалах світла пробіг по його руках, в серце здавалося, що б'ється в такт з темною енергією, що накопичувалися всередині.Сила була привабливою й страшною одночасно, вона обіцяла міць і контроль, якої він ніколи не мав, але забирала щось людське в його душі.

Оларік опустився на коліна, відчуваючи прилив нових емоцій, гнів, відчай, лють.І саме тоді він усвідомив:він більше ніколи не буде таким, як раніше.Кожна його дія, кожне рішення відтепер буде керуватися не лише розумом, ай темною силою, що прокинулася у ньому.

Здалеку було чути завивання вітру, що пробігало крізь старі руїни саду, ніби сама природа спостерігала за його перетворенням.І тоді Оларік встав, відчуваючи, як тінь у його серці росте й набирає форми.Темрява більше не була стороннім гостем, вона стала частиною нього.

І поки ніч огортала замок, він тихо промовив:

Хай знають усі, вони проклянуть той день, коли зрадили мене...

Так народжувався новий Оларік Грімм, ще не повністю темний, але вже з першим смаком влади, гніву й помсти, що колись поверне його до замку, сильним, страшним і темним.

                                  Сторінка-17