Під землею

Темрява була густою,майже відчутною на дотик.Факел у руці капітана ледь розганяв морок,викриваючи зі стін вологий блиск каменю.Повітря в підземному ході було сперте,пахло сирістю та старою землею.Краплі води падали зі стелі,відлунюючи глухими ударами.Оларік ішов першим.Кожен крок лунав занадто голосно.Здавалося,сам тунель слухає їх.Цей хід веде за річку, прошепотів капітан.До старого мисливського тракту.Якщо,пощастить,нас не переслідуватимуть.Якщо пощастить,повторив Оларік тихо.Слова звучало чужо.Він більше не хотів покладатися на удачу.Позаду рухалося п'ятеро вірних.Молодий лучник з пораненою рукою.Двоє братів-близнюків,що мовчали з тієї миті,як упав герб.Сивий коваль,який узяв меч замість молота.І хлопець,що ледве досяг повноліття,але відмовився зняти кольори дому.Вони йшли за ним.Це було важче за будь-яку втрату.Раптом із глибини тунелі долинув звук.Камень скреготнув.Оларік зупинився і підняв руку.Усі завмерли.Тиша.Потім,ще один звук.Наче крок.Вони не могли знайти хід... прошепотів хтось позаду.Оларік не відповів.Його погляд став гострим,холодним.Факел вниз,наказав він тихо.Полум'я приглушили.Темрява одразу наблизилася.Кроки.Попереду.Не позаду.Оларік повільно витягнув меч.Метал тихо прошепотів у піхвах.Серце билося рівно.Надто рівно.З тіні виринула постать.Не Блеквуд.Хлопець.Один із їхніх.Той самий, наймолодший.Він стояв посеред тунел,важко дихаючи.Я...я не можу,сказав він.Ми тікаємо.Це кінець.Вони пообіцяли помилування тим,хто складе зброю.Слова повисли в повітрі.Капітан стиснув щелепи.Ти присягав, прошепотів він.Хлопець опустив погляд.Я присягав лорду замку.А замку більше нема.У тунелі стало холодніше.Оларік зробив крок уперед.Ти вважаєш,що вони пробачать? його голос був тихим, майже спокійним.Блеквуди не лишають свідків.Вони сказали.Вони сказали те,що було потрібно,перебив його Оларік.Хлопець вагався.Рука тремтіла.У цю мить все зависло на волосині.Якби він пішов,він видав би хід.Якщо вже не видав.Капітан чекав наказу.Інші теж.Оларік дивився в очі юнакові.У них був страх.Такий самий страх,який ще вчора жив у ньому самому.Учора.Це було інше життя.Якщо ти повернешся,сказав він тихо,ти приречиш нас усіх.Я...я не хочу вмирати.Оларік кивнув.Ніхто не хоче.Він підійшов ближче.Настільки близько,що міг бачити,як по щоках хлопця стікає піт.Але хтось,мав вирішувати,додав він.І в цю мить щось остаточно зламалося.Не голосно.Без крику.Просто рішення.Меч блиснув у тьмяному світлі.Капітан відвернувся.Тіло впало без звуку.Тиша стала ще густішою.Ніхто не говорив.Оларік стояв нерухомо, дивлячись на темну пляму на камені.Усередині не було бурі.Лише холод.Він підняв погляд на тих,хто залишився.З цього моменту, сказав він спокійно, немає дороги назад.Для жодного з нас.Ніхто не заперечив.Вони рушили далі.Тепер їх було п'ятеро.І вперше за ніч Оларік відчув,що більше не тікає.Він відсікав слабкість.Темрява більше не просто приймала його.Вона навчала.І він слухав.

                                    Сторінка-9