Місто гніву

Спуск до Грівендора завжди здавався Оларіку шляхом у розвернуту пащу звіра.Колись ці землі процвітали під наглядом Гріммів,але тепер дорога, що вела від замку, була порита вибоїнами, а придорожні стовпи згнили, наче зуби старого жебрака.Оларік їхав верхи на коні,старому вороному на ім'я Грім, чия грива вже почала сивіти.Він відчував на собі погляд селян, що працювали на полях,важкі, каламутні погляди людей, які давно забули, що таке вірність сюзерену.Для них він був лише черговим ротом, який треба годувати, тінню минулого,що марно намагається зберегти свою вагу.Тримай голову вище, Оларіку, прошепотів він сам собі,поправляючи потертий плащ.Ти Грімм.Навіть якщо твій замок порожній, твоє ім'я має вагу.Місто зустріло його какофонією звуків та смородом.Грівендор був лабіринтом із тісних вуличок,де будинки тулилися один до одного,наче злякані вівці.Дим від тисячі вугільних печей висів над містом сірим ковпаком,закриваючи сонце.Тут панував інший закон,закон золота,яким володіли купці та лихварі.Чим ближче Оларік під'їжджав до ринкової площі,тим гучнішими ставали крики.Це не було звичне торгівельне багатоголосся.Це був гуркіт гніву.Хліба! викрикував хтось із натовпу.Чому засіки лорда порожні,а наші діти помирають?!

  Оларік мимоволі стиснув повіддя.Він знав,що засіки замку справді порожні,але люди вірили в інше.Вони вірили, що лорди ховають зерно,чекаючи,поки ціни злетять до небес.Несправидливість була всюди: у замку він боровся за честь,а тут у багнюці,люди боролися за життя.Він проїжджав повз лавки лихваря,де в вітрині виблискували речі,які колись належали дворянським родинам: кубки,прикраси,кенджали.Оларік відвів погляд.Йому здалося, що він бачить там своє майбутнє.Раптом натовп попереду хитнувся.Прчувся тріск дерева і крик жінки,що розрізав повітря,наче ніж,тонкий, сповнений справжнього терору.Оларік інстинктивно випрямився в сідлі.Його рука звично лягла на руків'я меча.Біля зернового складу купця Вальтера розлючені люди притисли до стіни невелику групу людей.Серед них виділялася постать у світлій сукні,що здавалася крихкою порцеляною серед залізного лому.Натопв,підігрітий голодом і відчаєм,не розбирав,хто перед ним,винний купець чи просто випадкова перехожа.Це вони забирають у нас останнє! закричав засмальцьваний чоловік,замахуючись важким кулаком.Тягніть їх до річки! 

Оларік не встиг подумати про наслідки.У його жилах текла кров лицарів,які сторіччями захищали слабких.Він пришпорив коня,і Грім,відчувши настрій господаря,видав гр.зне іржання,прориваючись крізь людську стіну.

  Розійдіться! владний голос молодого Грімма пролунав над площею,змусивши натовп на мить завмерти.У той  момент він ще не знав,що цей крок назустріч натовпу стане його першим кроком у прірву.Він бачив лише її очі,очі Ізольди,що дивилися на нього з такою надією,ніби він був самим Богом,що спустився в це брудне місто.

                            Сторінка-2