Пролог

Вони тікали втрьох.

Він — швидкий, в одязі, що призначений для довгих мандрівок, з диким поглядом, який шукав в оточуючому їх світі ворогів та прихисток, за спиною із клунком, який зберігав все необхідно для цієї подорожі.

Вона — в брудній від дороги сукні, з розтріпаним волоссям, яке ніколи ще не було настільки брудним, в шкіряних черевичках і з маленьким пакуночком, який вона міцно притискала до своїх грудей, бо він був найціннішим їхнім скарбом — третьою, яка була ще надто маленька, щоб заявляти про себе якось, але вже така важлива, бо була плодом любові двох вищезгаданих.

Вони тікали через ліси, прдирались через хащі, і так, через болота також тікали. Така вже була це місцина. Адже, коли тікаєш, спочатку важливіше звідки, і лише потім, коли втекти достатньо далеко, виникає питання куди.

Його звали Орест. Він гарно орієнтувався в дикій природі, вмів читати сліди, знав, як полювати, де можна найкраще заночувати, щоб на ранок прокинутись сухими і живими. Так його навчили. Така його природа. Ця природа, перший фактор, який змушував молоду сім’ю тікати світ за очі.

Її звали Аделіна. Батьки часто називали її Ада, а коханий Орест скорочував її ім’я до ніжного Аделя. Вона ніколи не любила повну форму свого імені. Хоча зараз вона й так не дотягувала до шляхетного походження свого імені, шляхетності їй вистачало. Між іншим, ця шляхетність, другий фактор, який змусив молодих шукати новий дім. Вона вміла шити, вишивати, знала як припрошувати гостей до столу, володіла іноземними мовами. Але який сенс з цих умінь, коли тікаєш до нового життя, такою місцевістю, яка на картах зображується, як незвідані землі? Добре, що колись Нана, її люба бабуня, навчила її розпізнавати їстівні трави, ягоди, гриби, якими буди багаті ці землі. Хоч, якась користь в цій нелегкій мандрівці. Але про це трохи згодом.

Куди вони тікали? Мабуть, у кожного в голові було своє уявлення, але якби вони поділились вголос один з одним, вони б зрозуміли, що хоч декорації у кожного свої, атмосфера у них спільна. Обоє хотіли безпечного для їх сім’ї місця. Де кожного оточуватиме затишок і вони нарешті зможуть насолодитись поняттям сім’я.

І от, ми нарешті підходимо до цього моменту. Бо ми забуваємо про ще одного учасника цієї втечі. Маленького, але вже зі своєю душею, яка так сильно хотіла опинитися вдома, що ладна була той дім створити. Бо якщо ми згадаємо те, чому зазвичай нас вчать з дитинства, то дім — це не стіни, не будівля, не кількість меблів. Це люди, які той дім наповнюють.

Тому, якщо новоспечені батьки, готові були йти та шукати той дім, ще дуже довго, маленька Соломія вже визначилась з місцем. Тому вона розплющила свої маленькі очки і почала кривити личко, перед тим, як сповістити весь світ, ворожий та не дуже, про своє пробудження. І мабуть немає нічого гучнішого в світі для молодих батьків, як голодний дитячий крик в нічну пору.

- Давай зупинимось на хвилину? Її потрібно покормити. — Аделя нарешті наважилась запропонувати зробити перерву в їхніх, здавалось би, безкінечних пересуваннях, які її дуже виснажували.

- Давай ще трохи пройдемо, — Орест боявся дати коханій хибну надію, проте сам він жив нею вже кілька хвилин, після того, як своїм внутрішнім чуттям усвідомив наявність пустої будівлі попереду. — Там простора хата. В ній нікого немає. І до неї зовсім недалеко. Ви йдіть туди, а я огляну землі навколо, і приєднаюсь до вас.

Він знав, що в навколишніх територіях, немає жодної живої душі. Проте залишались неживі. Вони не такі страшні, як бувають живі, але невиправної шкоди принести також можуть.

- Будь обережним. Раптом що, ми відпочинемо там і підемо далі. Ти ж знаєш, ми не зупинимось, поки обоє не знатимемо, що ми в безпеці.

Якби маленька дитина могла усвідомлено посміхатись, Соломія це зробила б прямо зараз. Адже невідомо звідки, вона знала, що нарешті, вони знайшли найкраще місце, яке лишень можна було б уявити саме для їхньої сім’ї.