11.3

Я ще кілька секунд дивилася на двері, які зачинилися за ним. І з кожною секундою всередині мене все сильніше розросталося тривожне, гнітюче відчуття. Справжній, холодний, який стискає груди і не дає нормально вдихнути. Я навіть не помітила, як мої пальці злегка затремтіли. Я переживала за нього.

— Джулі?.. — тихо покликала Сандра позаду мене.

Я здригнулася, ніби мене вирвали з думок, і повільно обернулася до них.

І тільки тоді зрозуміла, що вже не стримую сліз. Вони самі текли по щоках, гарячі, неконтрольовані.

— З ними все буде добре, сестричко, — м’яко сказала Асті, підходячи ближче.

В її голосі не було ні іронії, ні звичної легкої насмішки. Тільки тепло. І підтримка.

Я кивнула, але не змогла одразу відповісти.

Провела рукою по щоках, намагаючись витерти сльози, але вони все одно продовжували з’являтися знову.

Я опустила погляд, не в силах подивитися їм в очі.

— Ти справді переживаєш за нього… так? — тихіше запитала Асті.

І я почула в її голосі щось нове. Розуміння.

Я глибоко вдихнула.

— Так… — прошепотіла я. — Я майже його не знаю… але…

Я на мить заплющила очі, підбираючи слова.

— В ньому є щось… таке, що зачепило мене одразу. І я не можу це ігнорувати. Як би не хотіла.

Мої пальці стиснули край кофти.

— Поруч із ним… я відчуваю себе в безпеці. Наче… нічого не може зі мною статися, поки він поряд.

Я підняла погляд.

— І це лякає мене ще більше.

Настала коротка тиша.

— Якщо хочеш знати мою думку, — раптом озвалася Сандра, і ми всі повернулися до неї, — це не ти одна тут “попала”.

Я здивовано кліпнула.

— Він по вуха в тебе закоханий, Джулі. Це видно. По тому, як він на тебе дивиться.

Я на мить розгубилася.

— Ви… всі так думаєте?

— З чим саме? — підняла брову Асті. — Що ви з Дрекаром… разом?

Я трохи ніяково кивнула.

І одразу відчула, як щоки починають палати.

Асті тихо хмикнула і опустилася на ліжко поруч зі мною, уважно дивлячись.

— Джулі… — вона нахилила голову набік, — ми не бачили тебе такою… з часів Валентина.

Я скривилася.

— О, тільки не починай…

— Ні, серйозно, — продовжила вона, вже з легкою усмішкою. — Навіть тоді ти не виглядала так… втягнутою. Він тебе так не “чіпляв”.

Я тихо зітхнула і опустилася поруч із нею.

— Валентин… — я похитала головою. — Це була просто фаза. Нам було зручно разом. Одна лікарня, одна спеціальність, одна рутина…

Я підняла погляд.

— Але це не було… ось так.

Я на мить задумалася, підбираючи слова.

— Там не було цього відчуття… що людина може перевернути весь твій світ за кілька днів.

Асті уважно дивилася на мене, а потім повільно усміхнулася.

— Отже… — вона трохи нахилилася ближче, її очі хитро блиснули, — скажи чесно… ви вже…

— Асті!! — різко перебила я, відчуваючи, як моє обличчя буквально спалахує.

Сандра тихо засміялася, прикриваючи рот рукою.

Асті тільки задоволено хмикнула.

— Що? — вона знизала плечима. — Ми всі про це думаємо. Чи можуть вони взагалі… ну, знаєш?

Я відчула, як жар миттєво піднявся до обличчя. Боже…

— Асті… — я видихнула, намагаючись виглядати серйозною, але куточки губ все одно здригнулися. — Так, можуть.

Я закусила губу на секунду, згадуючи його погляд… його руки… те, як він стримувався.

— І ні… — тихіше додала я. — Він… хотів, щоб я спочатку відпочила. І поїла.

На мить запала тиша.

А потім Асті розпливлася в широкій усмішці.

— О, тобто він ще й джентльмен? Я вражена.

— Асті!

— Ну що? — вона розвела руками. — Ти ж збираєшся, правда?

Я різко підняла на неї погляд.

— Я маю на увазі… — вона навіть не намагалася стриматися, — яка жінка при здоровому глузді не захоче піднятися на цю… ідеально виліплену гору чоловічої сексуальності?

— АСТІ!! Серйозно?!

Сандра тихо хихикнула, сховавши обличчя за планшетом, а Зоря тільки пирхнула, але в її очах теж блиснула усмішка.

— О, та гаразд, — невинно протягнула Асті. — Ми не сліпі, Джулі. Ти думаєш, ми не помітили, що всі ці чоловіки на кораблі — суцільні…

Вона театрально зітхнула.

— …Аполлони.

Я закотила очі, але всередині все одно стало трохи легше. Їхні жарти… ця легкість… нагадували, що ми все ще ми. Незважаючи ні на що.

— Ну… крім одного, — додала вона задумливо.

— І кого ж? — одразу підхопила Зоря, схрестивши руки на грудях і з цікавістю дивлячись на неї.

— Того хлопця… Зірекса, — відповіла Асті, трохи зморщивши ніс. — Не знаю, як решта, але мене він трохи… лякає.

Я мимоволі напружилася, згадуючи той момент на галявині. Темний туман. Те, як він буквально… розчинився. І як після нього залишились тільки чорні калюжі.

— Він не такий поганий, — раптом сказала Сандра, не відриваючись від екрану.

Ми всі одразу подивилися на неї. Вона підняла очі… і миттєво почервоніла.

— Я… маю на увазі… він нічого, — почала вона швидко, збиваючись. — Просто… інший. Ось і все.

Вона знову втупилася в планшет, ніби там було щось надзвичайно важливе.

Я повільно перевела погляд на Асті. Вона вже дивилася на мене. І ми обидві… одночасно все зрозуміли.

— Оооо… — тихо протягнула Асті, ледь стримуючи сміх.

— Ні слова, — попередила я її, але сама не змогла стримати усмішки.

Асті підняла руки, ніби здаючись.

— Добре-добре.

Але цей її “добре” звучав дуже підозріло.

— Наскільки я зрозуміла, — вже більш серйозно продовжила вона, — Зірекс не етаріанець. Я не бачила, щоб Дрекар або хтось інший робив… це.

— Це було божевілля, — тихо сказала Зоря, і в її голосі вперше з’явилась не іронія, а щось схоже на здивування. — Як можна… просто взяти і перетворитися на дим?

Я згадала той момент.

— А ти б бачила, що він зробив із раксами… — продовжила я тихіше. — Від них нічого не залишилося.