Розділ. 11.1

Джулія

Я здригнулася, коли двері медичного відділу різко розчинилися.

Звук важких кроків ударив по підлозі, відлунюючи в тиші приміщення, і в мене всередині все миттєво стиснулося.

Я навіть не одразу зрозуміла, чому серце раптом почало битися швидше.

А потім я побачила його.

Дрекар.

Він ішов прямо до мене.

Його кроки були швидкі, різкі, напружені.

І щось у його обличчі змусило мене підвестися ще до того, як я встигла подумати.

Це була не просто злість. Це було щось глибше.

Його очі… вони палали.

Я відчула, як холод пробігся по моїй спині.

Я піднялася з ліжка й зробила кілька кроків назустріч.

— Дрекар?..

Я навіть не встигла більше нічого сказати.

Він різко притягнув мене до себе.

Так, що я майже втратила рівновагу.

Його руки обхопили мене, стискаючи так, ніби він боявся… втратити.

Його голова опустилася до мого волосся.

Я відчула його гаряче дихання.

І те, як напружене його тіло.

Він тремтів.

Не від холоду.

Від гніву.

Я обійняла його у відповідь, ковзнувши руками по його спині й зупинившись на талії.

— Що відбувається?.. — тихо запитала я, притискаючись до нього ближче.

Він мовчав.

Декілька довгих, важких секунд.

Його руки лише сильніше стиснули мене.

Я відчувала, як швидко б’ється його серце.

— Дрекар?.. — повторила я вже тихіше.

Він відсторонився.

Але не відпустив.

Його руки все ще тримали мене. Ніби я була єдиним, що утримувало його тут. Його погляд вп’явся в мій.

— Я повинен спуститися на поверхню, — сказав він низьким голосом.

Моє серце впало.

— Рану потрібна допомога.

Я на секунду перестала дихати.

— Що сталося?..

— Його винищувач атакували ракси, — коротко відповів він. — Під час атаки на гніздо.

Його щелепа стиснулася.

— Я повинен повернути його. І інших.

Мене ніби вдарили. Всередині все стиснулося в один болючий вузол.

— У… гніздо?.. — прошепотіла я.

— Так.

Я похитала головою, не вірячи.

— Це самогубство, Дрекаре…

Мій голос затремтів. Я навіть не намагалася це приховати.

— Можливо, — спокійно відповів він.

І ця спокійність налякала мене більше за все.

— Але етаріанець ніколи не відступає від бою, моя люба.

— Не роби цього… — прошепотіла я, відчуваючи, як сльози підступають до очей. — Будь ласка…

Я схопила його за форму, ніби могла так утримати.

— Я повинен, — тихо сказав він.

Його голос став м’якшим. Але ще твердішим.

— Ран — мій брат.

Його очі на мить потемніли.

— Я не можу кинути його. Як і інших.

Моє горло стиснулося.

Я хотіла щось сказати. Заперечити. Змусити його передумати.Але слова застрягли.

Він підняв руку. Його пальці ніжно торкнулися моєї щоки. Я навіть не помітила, коли заплакала. Він обережно змахнув сльозу. Так ніжно… ніби боявся зробити боляче.

— Я забираю всіх своїх воїнів, Джулі, — сказав він тихо. — Ті, хто ще не на планеті, приєднаються до мене.

Його пальці на мить затрималися на моїй шкірі.

— Зірекс буде зі мною.

Він ледь помітно нахилив голову.

— Ти знаєш, на що він здатний.

Я ковтнула. Але це не допомогло. Страх нікуди не зник. Він тільки зростав.

Я дивилася на нього… І розуміла. Я не зможу його зупинити.

Я пам’ятала його слова.

Він ніколи не відправить своїх воїнів туди, куди сам не піде. І якщо я попрошу його залишитися… Я попрошу його стати кимось іншим. Не ним.

Я повільно відкрила очі. І сильніше стиснула його форму в пальцях.