9.5

— Я згідна! — раптом сказала Зоряна.

Я різко підняла на неї очі.

На її обличчі з’явилася широка усмішка — справжня, жива, така, якої я не бачила вже дуже давно.

Після всього, що ми пережили, Зоряна майже перестала посміхатися. Вона залишалася різкою, впертою, саркастичною, але я бачила, як усе це було лише бронею. Усередині вона теж була налякана. Просто ніколи цього не показувала.

А зараз вона сиділа переді мною, і в її темних очах вперше за довгий час було щось схоже на цікавість.

Надія.               

— Зоря? — тихо запитала Асті.

Вона повернулася до неї так різко, ніби чекала почути що завгодно, але не це.

На її обличчі одразу з’явилося хвилювання.

— А чому б і ні? — Зоряна злегка знизала плечима. — Нова планета, нові люди, новий спосіб життя.

Вона відкинулася назад, схрестивши руки на грудях, але усмішка так і не зникла з її обличчя.

— Більше ніяких раксів. Більше не треба постійно чекати, що завтра все стане ще гірше. Не треба засинати з думкою, що тебе можуть убити вночі.

Її голос став тихішим.

— І, чесно кажучи... це ж інша планета. Це звучить як щось неймовірне.

Я дивилася на неї і відчувала, як у мене всередині щось трохи послаблюється.

Бо якщо навіть Зоряна, яка завжди була найобережнішою, бачила в цьому щось хороше... можливо, я не була настільки божевільною, як мені здавалося.

— А ти, Сандра? — запитала Асті, повернувшись до наймолодшої.

Сандра весь цей час сиділа тихо, підібгавши ноги під себе, і я навіть не помітила, коли вона встигла десь дістати планшет.

Вона тримала його на колінах, але навіть не дивилася в екран.

Просто крутила стилус між пальцями.

Коли Асті звернулася до неї, Сандра підняла голову і злегка знизала плечима.

— Я піду туди, куди піде Джулі.

У мене стиснулося серце.

Вона сказала це так просто.

Так легко.               

Наче для неї це навіть не було питанням.

Я знала, що Сандра завжди довіряла мені більше, ніж будь-кому іншому. З дитинства. Вона завжди ховалася за моєю спиною, завжди шукала мене поглядом, коли їй було страшно, завжди вірила, що я знаю, що робити.

І зараз вона знову дивилася на мене так, ніби я могла привести її куди завгодно, і вона все одно пішла б за мною.

Це лякало мене навіть більше, ніж усе інше.

Бо що, якщо я помилялася?

Що, якщо я приведу їх усіх просто в іншу катастрофу?

— Асті? — тихо покликала я, обережно поклавши руку поверх її руки.

Вона напружилася.

Я бачила, що вона боїться.

Бачила це по тому, як сильно вона стискала пальці, як нервово дивилася то на мене, то на Зоряну, то на Сандру.

Асті завжди була найобережнішою серед нас. Найбільш приземленою. Вона думала про речі, про які інші навіть не згадували.

І саме тому я знала, що її страхи не були безпідставними.

— Я знаю, що ти боїшся, — тихо сказала я. — Чорт, він мало не вбив Сайріса тільки тому, що визначив закоханість Зоряни як страх.

Я побачила, як Асті стиснула губи.

Бо це була правда.

Дрекар лякав.       

Усі вони лякали.      

Величезні, сильні, жорстокі, вирослі в зовсім іншому світі.

— Це буде нелегко, — продовжила я. — Нам доведеться багато чому навчитися. Нам доведеться звикнути до всього цього. До них. До нового світу. До нових правил.

Я трохи сильніше стиснула її руку.

— Але поки ми разом, ми впораємося.

Асті дивилася на мене кілька секунд.

Я бачила, як її обличчя повільно змінюється.

Стає м’якшим.               

Менш напруженим.

Наче вона дуже хотіла повірити мені.

— Що ми будемо там робити, Джул? — тихо запитала вона. — У нас немає роботи. Ми не знаємо, як там усе працює. Ми не знаємо, як заробляти гроші, щоб вижити. Де ми будемо жити?

Її питання одразу вдарили мене.

Бо я сама ставила собі їх сотню разів.

Що ми будемо там робити?

Ким будемо?               

Як виживемо?               

Я не знала.               

І це лякало мене до смерті.

Але я не могла показати цього зараз.

Не тоді, коли вони всі дивилися на мене так, ніби я мала відповіді.

— Дрекар — король воїнів, — сказала я, намагаючись, щоб мій голос звучав упевнено. — Якщо це хоч трохи схоже на те, що означає слово «король» у нас, я впевнена, що місця в його замку вистачить для всіх.

Зоряна тихо фиркнула.

— Замок, — пробурмотіла вона. — Звучить непогано.

Я ледве усміхнулася.

— А щодо роботи... ми вирішимо це, коли прибудемо туди. Я не думаю, що вони просто викинуть нас посеред вулиці і скажуть: «Успіхів».

Цього разу навіть Асті тихо посміхнулася.

Зовсім трохи.            

Але цього було достатньо.

— Просто дайте собі час подумати, — тихо сказала я. — Якщо у вас будуть питання... я впевнена, що Дрекар відповість на них.

Під схвальні кивки сестер я сиділа мовчки, намагаючись зрозуміти, чи правильно я вчинила.

Бо в мене самої було мільйон запитань.

Мільйон страхів.

Усі ті тривоги, які були в Асті, тепер жили і в мені.

Я поняття не мала, у що саме ми вплуталися.

Не знала, що чекає нас попереду.

Не знала, чи справді Етарія стане для нас новим домом.

Але, дивлячись на своїх сестер, я розуміла одну річ.

Що б не сталося далі, ми зустрінемо це разом.